Спеціально для Крим.Реалії
Рішення про початок війни з Московією було ухвалене в Стамбулі ще в лютому 1568 року, але бойові дії довелося відкласти більше, ніж на рік. Тому що серйозна війна вимагала серйозної підготовки – як воєнної, так і дипломатичної.
14 лютого 1568 року султан Селім II видав указ, яким сповіщав намісника Кефе Джафер-бея про рішення почати війну для захоплення Астрахані. Той мав у відповідь викласти свої міркування про час і спосіб організації кампанії; крім того, він мав обговорити ці питання із ханом Девлетом Гераєм. Відбулося кілька таких нарад, на одній із них, 3 квітня, були присутні найвищі кримські чиновники (і про це стало відомо московським послам). За результатами обговорень Джафер відправив до Стамбула список необхідних для війни матеріалів (на жаль, він не зберігся).
Новина про початок походу не те, щоб застала Девлета Герая зненацька, але виявилася неприємним сюрпризом. Як з’ясувалося із султанських наказів, а їх чауші приносили до Бахчисарая тричі, на Волгу мав вирушити двоюрідний брат хана Крим Герай – далекий родич останніх астраханських ханів. Це було небезпечно. У кращому разі, відроджене під османським протекторатом Астраханське ханство перетворилося б на суперника Кримського та претендента на першість у степу, як уже було в минулому. У гіршому випадку султан міг посадити Крима Герая на місце Девлета, поки той буде зайнятий війною, що також траплялося (і ще не раз станеться в майбутньому).
Хан у серцях кинув московському послу Афанасію Нагому: «Я б із государем вашим, полаявшись, і помирився, та тепер на государя вашого піднімається людина важка, турський цар, і мене на Астрахань посилає; та й усі бусурманські [мусульманські] держави на государя вашого піднімаються за те, що государ ваш узяв бусурманські юрти». Нагой відповів: «Астрахань государеві нашому дав Бог, і стоїть за неї Бог же та государ наш; знаєш і сам, що государ наш сидить на своєму коні і недругам свою недружбу мстить».
Девлет Герай знову вирішив пройти між краплями: з одного боку, продемонструвати свою лояльність Стамбулу та готовність воювати, з іншого – вкотре відтягнути кампанію або навіть переконати султана скасувати її. Тож хоч ще навесні хан приймав чергового царського гінця із мирними пропозиціями, вже 4 липня він відправив у похід на Рязанщину трьох своїх синів. Паралельно хан вступив у листування із Селімом II, переконуючи того, що цього року починати вже пізно, війська мучитиме літня спрага, а якщо виступити восени – то зимові морози. Через торішній неврожай у Криму недостатньо запасів для великої експедиції, кримські війська вже напали на Московію, та й взагалі від кінноти небагато користі в облозі фортець. «У мене вірна звістка, що московський государ послав до Астрахані 60 000 війська; якщо Астрахані не візьмемо, то безчестя буде тобі, а не мені; а захочеш з московським воювати, то вели своїм людям іти разом зі мною на московські украйни: якщо котрих міст і не візьмемо, то, принаймні, землю повоюємо та досаду вчинемо».
Але на відміну від батька, Селім II не відступив від своїх планів і лише запевнив хана, що видасть йому Крима Герая після завершення походу. Втім, Девлет Герай султану не повірив і написав листа Івану IV, попередивши про скору війну: «Ми не захотіли турецьким людям на наш юрт дорогу прокласти і тому послали до тебе сповістити про те». Хан радив цареві відмовитися від Астрахані на користь Бахчисарая або хоча б створити там васальне ханство на чолі з якимось родичем Девлета, бо «ми з тобою, з моїм братом, часом лаємося, а часом і миримося». Але і з цієї затії нічого не вийшло – Іван відповів: «Коли то ведеться, щоб, взявши міста, знову віддавати їх?».
Тим часом на московських кордонах було розгорнуто п’ять полків під керівництвом головного воєводи того часу князя Івана Бєльського. На перехоплення кримців під Рязанню була відправлена «легка рать», але ворога не наздогнала. Також невдачею закінчилася спроба відбити напад мурзи Сулеша на землі у верхів’ях Оки в середині вересня того ж року. В очікуванні великого походу кримців на Рязанщину війська не розпускали навіть узимку. У головній цілі майбутньої війни – Астрахані – сумнівів не було, але не можна було виключати й можливості прориву кримської кінноти в тил, щоб завадити московському контрнаступу. Ситуація на західному кордоні теж не вселяло оптимізму – ще взимку 1567/68 року литовці захопили два міста, тому чималі московські сили були скуті на цьому напрямі.
20 липня 1568 року до Кефе прибув на заміну Джаферу новий намісник – бейлербей Касим-паша. Судячи з обсягу повноважень, його цілком можна було назвати головнокомандувачем – він відповідав за збір озброєння та запасів, будівництво кораблів, керівництво армією і навіть копання каналу. Разом з ним до міста прибули три кораблі з 50 різнокаліберними гарматами та відповідна кількість пороху, а також суднові майстри та загін саперів.
Касим запропонував Девлету Гераю почати похід негайно, але той рішуче відмовився, заявивши, що якщо паші так не терпиться, то нехай вирушає один. Оскільки з Касим-пашею не прибули яничари, пояснив хан, то основний тягар штурму Астрахані впаде на плечі кримців, а вони брати міста не звикли. Зрештою, бейлербей зосередив свої зусилля на логістиці.
Малі плоскодонні судна, призначені для плавання Доном, будувалися тут, на верфях Кефе; для управління процесом з Ак-Кермена (Білгорода) був виписаний інженер Хизир Мустафа-реїс. Однак головною тиловою базою кампанії згідно з указами, доставленими ще 8 червня, оголошувався Азов. Його комендант Айдар-ага отримував особливі повноваження для зберігання запасів і пороху, що завозилися з усього Чорного моря. Будівництво кораблів та наповнення військових магазинів тривали весь рік.
Для походу Девлет Герай велів закупити у Валахії 700 коней (ймовірно, тяглових – їздових і своїх було в достатку), вони прибули у травні 1569 року. Касим-паша передав хану 1000 тегиляїв (стьобаних обладунків) і по 3 тисячі каптанів і пар чобіт, ще стільки ж Девлет наказав закупити в Гьозлеві (Євпаторії). Трохи пізніше від султана прибули 30 тисяч золотих, по тисячі каптанів і пар чобіт, тисяча шабель та 300 відрізів оксамиту й атласів, а також безліч галет, проса та пшениці. У похід кримці мали взяти із собою просо, по одному возу постачання на п’ять осіб.
У Стамбулі настільки були впевнені в успіху кампанії, що заздалегідь отримували в султана «жалувані грамоти» на посади
У Стамбулі настільки були впевнені в успіху кампанії, що заздалегідь отримували в султана «жалувані грамоти» на посади: «Де кому на котрому приказі бути». Учасники експедиції навіть брали у работоргівців завдатки за майбутніх полонених, яких планували привезти на продаж.
Підготовка до війни означала активізацію зусиль на дипломатичному фронті. Ще 1568 року польським послам у Стамбулі вдалося домогтися продовження польсько-турецького договору, тож султан навіть наказав кримському хану «нічим не порушувати» перемир’я із королем Сигізмундом II. Тоді ж посли, почувши про проєкт Волго-Донського каналу, запропонували спільний виступ Вільна та Стамбула проти Москви.
Того разу їх не почули, але незабаром ситуація змінилася. 19 квітня 1569 року зі Стамбула до Любліна, де саме засідав доленосний сейм, що поклав початок Речі Посполитій, вирушив Ібраїм-ефенді (уроджений поляк Йоахім Страз). 10 травня посланець прибув на місце, а наступного дня отримав аудієнцію у короля. У переданому Сигізмунду II посланні Селима II було сказано, що відбудеться похід на Астрахань, що в ньому візьмуть участь османські та кримські війська, і що для Польщі він не несе жодної загрози. В кінці вельми обтічно говорилося, що було б дуже доречним, якби польські війська у цей час напали на Московію, і пропонувалося обговорити це з Ібраїмом.
Річ Посполита не напала на Московію разом із Османської імперією
Король нікуди не поспішав, його значно більше займали питання об’єднання Польщі з Литвою, тож переговори відбулися лише 14 червня, а потім – ще за кілька днів. Їхній зміст так і залишився секретним, але одне можна сказати напевно – Річ Посполита не напала на Московію разом із Османської імперією. Царський посол у Стамбулі Іван Новосильцев 1570 року так передавав мотивацію Сигізмунда: «Піти нам змовою на московського негоже, і хоч би, пішовши на нього, Москву візьмемо, нам яка в тому похвала і честь буде, що ми на нього підемо змовою?». Але вже сам факт польсько-литовських переговорів у Любліні мав убезпечити Кримське ханство від неприємностей із заходу та стурбувати Івана IV, тож місія Ібраїма не була повністю провальною.
У зворотний шлях турецького посла супроводжував польський колега Єнджей Тарановський, разом вони прибули до Стамбула 14 липня 1569 року. Тарановський був прийнятий Селімом II, отримав запрошення приєднатися до походу і вирушив у дорогу, наздогнавши кримсько-турецьку армію вже під Астраханню.
На протилежному фланзі спалахнула боротьба за ногайців. Кочуючи на околицях Астрахані, вони могли серйозно вплинути на результат боротьби за місто. До Москви доходили чутки, що султан, кримський і кілька середньоазіатських ханів листуються з беєм Великої Ногайської орди Дін-Ахметом і схиляють його відійти від союзу з царем. Навесні 1568 року до ногайців був відправлений посол Семен Мальцев, який зміг зміцнити їхній зв’язок із Московією (на зворотному шляху навесні наступного року він потрапить до турецького полону і стане мимовільним свідком астраханського походу). Дін-Ахмет не міг примиритися із Газі-мірзою – вождем Малої Ногайської орди і союзником кримського хана. Нуреддін Великих ногаїв Урус був готовий стати васалом Селіма II, але не Девлета Герая.
У свою чергу, Девлет радив Касиму-паші здружитися з Дін-Ахметом, а потім, «до себе приманивши, вбити, а на Ногаях учинити, на великому князюванні, Казія-мурзу, що він нам вірний». Касим же обдаровував ногайців, які приходили у Кефе, грошима, каптанами та чоботами, а потім відпускав із пропозицією явитися під Астрахань «з торгом і з животиною».
Природними союзниками Стамбула та Бахчисарая були й астраханські татари. Навесні 1569 року вони відправили до Кефе двох мурз – Саїна і Тенея – з товаришами, пообіцявши підняти повстання в місті, щойно до нього підійдуть кримсько-турецькі війська, схопити і перебити всіх прихильників Москви за заздалегідь складеними списками. Нарешті, перед виступом прибули гінці з Тарковського шамхальства, чий правитель обіцяв приєднатися до походу на Астрахань і видати московського посла.
Навесні 1569 року головні дійові особи майбутньої драми визначилися і зайняли свої місця
Зі свого боку, Московія зблизилась із Сефевідською імперією – природним союзником проти османів. Між Тахмаспом I та Іваном IV зав’язалося листування, 1568-го чи на початку 1569 року шах попросив у царя допомоги вогнепальною зброєю, і той не відмовив. У травні 1569 року до Персії вирушило посольство Олексія Хозникова із сотнею гармат і 500 пищалей, і навіть певною кількістю стрільців для навчання шахської армії. Як Польща не приєдналася до Туреччини, так і Персія не увійшла до союзу з Московією, але османи, мабуть, були змушені залишити на Кавказі значні сили для можливої протидії Сефевідам.
Отже, навесні 1569 року головні дійові особи майбутньої драми визначилися і зайняли свої місця. Якими ж силами розпоряджалися сторони на момент початку бойових дій?
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
