У березні 2014 року у Криму відбувалися масові акції мирних протестів проти російської окупації. Реакція Крим.Реалії попросила учасниць акцій протесту, поділитися спогадами та розповісти, як вони оцінюють ці мітинги через десять років. У цій публікації – про події з 9 до 15 березня 2014 року.
9 березня 2014
Вранці на залізничному вокзалі Сімферополя так звані ополченці викрали координатора Євромайдану Андрія Щекуна та активіста Анатолія Ковальського, вони мали отримати посилку з прапорами з Києва.
Численний мітинг до двохсотріччя дня народження Тараса Шевченка проходить у Сімферополі без них.
У Кам’янці мітингують жінки. Нерви на межі: хтось підходить надто близько до військових машин.
«Наше дитинство пройшло в депортації. Тільки-но приїхали, думали, вже помиратимемо хоч спокійно. І це не дають нам зараз», – каже літня кримська татарка.
«Я російська, а сьогодні мені вже стає соромно за те, що я російська. Тому що мої єдинокрівці прийшли сюди із військовою місією», – додає ще одна учасниця акції.
У Севастополі на українську акцію на честь дня народження Тараса Шевченка прийшли люди із російськими прапорами, напали на проукраїнських активістів просто на мітингу.
10 березня 2014
З акціями протесту майже щодня виходили й жителі Херсонщини. Якісь акції були загальними, деякі переважно жіночими. Багато разів виходили мешканці села Чонгар. У багатьох мешканок області з них кримське коріння, у когось на півострові живе рідне. Жінки хотіли подивитися в обличчя загарбникам – згадує активістка, заступник голови Генічеської райдержадміністрації, член Меджлісу кримськотатарського народу Гульнара Бекірова.
«Це таке було бажання, що ми взагалі дійдемо до Криму. Ми не думали, що там у нас стрілятимуть або захоплюватимуть нас. Ми думали, що дійдемо до Криму, ось так в обличчя їм дивитись. А вони стояли з ґратами, з автоматами, стояли з танками, і це був жах, розумієте? Я думаю, що все було правильно, що люди виходили, що жінки дали такий заклик, що країну не можна покидати, землю ми не віддамо. Україну ми відстоїмо», – каже Гульнара Бекірова про акцію жінок Херсонщини.
10 березня на Чонгарі під ноги мітингувальникам почали стріляти «беркутівці».
До десятого березня телебачення у Криму вже було захоплене, мовлення українських каналів перервали, запустили російські.
Закриттям загрожували і кримськотатарському каналу АТR. Біля його будівлі пройшли акції на підтримку телеканалу та свободи слова. На цьому мітингу була й творець театру-студії «Ми», режисер, актриса, активістка Галина Джикаєва.
«Відчуття пам’ятаю. Відчуття такого відстороненого споглядання всього цього. І розуміння, що цього не може бути. Ти ніби дивишся кіно. З одного боку, ти розумієш, що ти в цьому береш участь, а з іншого – це щось нереальне, нереальна реальність. Так просто не має бути. Ми так чудово жили, чудовий Крим, чудово. Так, не без проблем. Тому що я журналістка, я знаю, що це таке, що купа проблем. Але все було мирно, все нормально, все було здорово. І все просто в одну мить було зруйновано, розтоптано. І життя перетворилося на боротьбу», – згадує Галина Джикаєва емоції тих березневих днів.
11 березня 2014
«Свободу Щокуну та Ковальському!», – скандують люди біля пам’ятника Шевченку у Сімферополі. Російські військові продовжують утримувати кримських активістів, пізніше стане відомо, що Андрія Щекуна катували.
«Вже було трохи напруженіше, бо там стояли не просто випадкові хлопці з палицями під куртками, там стояли вже такі організовані хлопці. І це вже стало трохи страшно. Ти бачиш, що одна з наших колег, можна сказати, помітила за собою стеження. І в себе в районі вона помітила людей, і це вже стало так конкретно для неї небезпечно, дуже небезпечно», – згадує журналістка, активістка, учасниця проукраїнських мітингів Олена Попова.
На сімферопольських вулицях лунають постріли: напередодні біля захопленого російськими військовими республіканського військкомату Криму обстріляли автомайданівців.
«Ми зібралися їхати, сіли в машину, я знімав на телефон, після чого вони почали бігти до нас і стріляти, ми змогли від’їхати метрів 700 до торгового центру та викликали міліцію та телебачення. По нам і в машину випустили понад 10 куль, пробиті колеса, видно сліди від вогнепальної зброї на корпусі машини», – розповідав тоді Олексій Тамразов. Цього ж дня там напали на журналістів, пошкодили техніку та відібрали флешки.
Кримські активісти про всяк випадок на той момент уже вчилися надавати першу медичну допомогу: в арт-просторі «Карман» у Сімферополі організували медичні курси.
«Активісти Майдану, передавали нам аптечки, речі, консерви, щоб ми возили. Олег (Олег Сенцов – КР) возив військовим аптечок дуже багато, медикаментів. Ми збирали аптечки. Євген Новицький, кримський активіст, він організував саме «Червоний Хрест», ці курси першої медичної допомоги. І ми подумали: а чому ж ні? І Євген такий, а давай тут, у театрі. Я говорю, ну давай. І знайшли людину, лікаря, яка розповіла про польову медицину. Зібралося близько 40 людей. Так, від 30 до 40. І прямо у нас у театрі великий хол такий був, і він показував, розповідав. Ми мали іграшку, і ми на ній відпрацьовували уколи. Три рази ми збиралися», – згадує Галина Джікаєва.
На ці курси ходила активістка Олена Мельникова.
«У місті хтось підривав шумосвітні гранати. Це було голосно, це вперше у житті, коли я чула вибухи. Це для мене було просто теж як одне таке, не знаю… Я ніби прокинулася, зрозуміла, що це ми не просто з плакатиками зараз ходимо, що все серйозніше і так, і ми пішли вчитися. Я така: ок, я у свої двадцять збираю аптечку, бо, можливо, треба буде там перемотувати рани, не знаю», – розповідає активістка Олена Мельникова.
12-13 березня 2014
Протести тривали щодня. 12 березня до акції біля кримськотатарського телеканалу АТR під’їжджають агресивно налаштовані проросійські активісти.
«Це російська земля! Росія буде тут!», – кричить на учасниць акції один із них. Жінки у цей час скандують «Україно! Україна!»
13 березня у центрі ялтинської набережної спробували зняти український прапор, але не впоралися із флагштоком.
Деякі проросійськи налаштовані люди, і росіяни, байкери пропутинського клубу «Нічні вовки», напали на мітингувальників та журналістів. Збереглося кілька відео нападів.
«Силою розігнали, що ж тепер зробиш у них сила, вони ж окупанти, нас менше», – говорила одна з учасниць проукраїнського мітингу.
Активістці Ларисі Китайській на той момент довелося таємно виїхати з Криму після спроби нападу та погроз.
«Вже проводила мітинг не я. Але мій син, він помагав. Він розклеював оголошення, тому там зібралося дуже багато людей», – згадує Лариса.
Наприкінці червня 2022 року син Лариси Китайської, Владислав Богданович, загинув у Луганській області, захищаючи Україну.
«Я знаю, за що загинув мій син. Мій син загинув через те, щоб ми були вільні, він загинув за свій дім. А за що гинуть росіяни, я не можу зрозуміти. Куди дивляться матері Росії, дружини? Ви втрачаєте своїх близьких за якесь, ну як вам сказати, це міраж. Це марево, що вони хочуть захопити іншу країну, прийти, нав’язати свій лад і захопити іншу країну», – каже Лариса Китайська.
У Сімферополі 13 березня кримчанки вийшли на акцію із символічно заклеєними ротами та порожніми плакатами. Серед них була й Олена Мельникова.
«Основний меседж був про те, щоб якнайбільше висвітлювали цю подію в медіа. У нас тут зараз все життя ламається, нам здається, що зараз розпочинається війна чи якийсь збройний конфлікт, чи щось подібне. А нас начебто не помічають. Люди все ж таки продовжували життя своє жити. Хтось боявся, хтось щось схоже. А нам не можна сказати й слова, бо вже почалися там якісь звільнення, якісь переслідування», – каже Олена Мельникова.
Наближався заявлений окупаційними силами референдум. Емоції зашкалювали.
Одна із жінок плакала, даючи інтерв’ю.
«Я не хочу жити в Росії, де говорять, як мені потрібно жити, де вказують, куди мені потрібно піти, де прапор моєї країни, не дозволяють», – говорила вона крізь сльози.
15 березня 2014
15 березня в останній день перед референдумом, який Росія використала, щоб незаконно анексувати Крим, активістки розповідали кримчанам про наслідки російської окупації.
«Я вважаю, що жодна людина не повинна зраджувати свою країну. Не держава, а лише країну. Ми не повинні йти до Росії, бо маємо Крим. Крим – це Україна», – говорила одна із учасниць мітингу у Сімферополі.
«Завтра буде пізно. у вас є один день зробити вибір чи ви житимете у мирній країні чи нас накриють російські війська. вставайте обирайте – мир чи війна», – казала інша учасниця акції.
Цього ж дня було знайдено тіло кримськотатарського активіста Решата Аметова – у наручниках, із слідами тортур. 3 березня він проводив одиночний пікет на майдані перед урядом Криму. Він був викрадений так званими кримськими ополченцями. Прокуратура АРК розслідувала справу і передала до суду звинувачення у викраденні колишнього російського військового Євгена Скрипника, «ополченців» Олександра Руденка, Олександра Баглюка.
«Пам’ятаю розмову з одним із кримськотатарських активістів, який казав, що бачив тіло Решата Аметова. І тоді взагалі було страшно. І страшно і гидко — у тому плані, що як ви можете, як, ну як ви можете? Просто тоді, так, тоді якось шок. Сейран. Сейран його звуть. Про нього дуже мало згадують, про нього трохи забули», – згадує Олена Попова.
Сейрана Зінєдінова було викрадено 30 травня 2014 року, через 4 дні після насильницького зникнення іншого активіста – Тимура Шаймарданова. Через 10 років жодного з них не знайдено. Як і ще 13 людей, що зникли в той період на півострові.
Через десять років кримчанки пам’ятають ті події, ніби вони сталися вчора. Впевнені, що акції, на які вони виходили, відіграли свою важливу роль, хоч і не могли зупинити російських солдатів.
«Знаєте, у мене таке цікаве почуття нелінійності часу, квантовості. Це сталося вчора, це реально фізичне відчуття. Я не маю відчуття відстані десятирічної. Це не бунтарство, це такий завзятий опір. Ти розумієш, що воно безперспективне. Що це не дасть того результату, який хотілося б. Ми не зупинимо цю військову машину. Але нічого не робити просто було неможливо», – каже Галина Джикаєва.
«Це було дуже важливо. Коли було захоплення Чехословаччини, 8 людей вийшли на Червону площу протестувати, що наші танки на чужій землі. І вважаю, що так, цей опір був несумірним. Бо по той бік стояла російська армія, а з цього боку стояли жінки, хлопці, дівчата, пенсіонери. Стояли і вони доводили свою позицію», – проводить аналогію Лариса Китайська.
«Зараз можна говорити і якось там з іронією ставитися до кульок, до плакатів, до прапорів, які малювали, кримськотатарські та українські. Але насправді то були героїчні акції протесту. І, дійсно, це події, які потрібно ще описувати та обов’язково дослідити. Я вам хочу сказати, що кримські татари на 100 відсотків були проти, на 100 відсотків. На генетичному рівні люди були проти. Чому? Тому що вони добре знали, що такий озброєний солдат заходить до будинку», – впевнена Гаяна Юксель.
«Це мега круто, що ці акції були. Тому що це, насправді, доказ, руйнація того наративу, який формувала Росія про те, що Крим там весь проросійський і таке інше. Насправді був опір. Воно було досить потужним, враховуючи, що ситуація була дуже несподівана. Тобто ніхто не очікував таких страшних подій, такого варварства, такого нахабства. І те, що стільки людей не побоялися під цими танками, за цих козаків виходити», – оцінює Наталя Лютикова.
«Знаєте, це таке, що наївно, насправді, під час війни. Але коли ти не уявляєш, як може в 21 столітті таке відбуватися, нікого не питаючи, нікого. Ти, як людина, яка звикла бути вільною, ти намагаєшся якось захистити свої кордони, захистити свій будинок, своє місто, свою країну від цього жаху. Насправді сподівалися, що нарешті наше політичне керівництво зрозуміє, що відбувається, і нашим військовим буде наказано. Наша держава просто вмила руки. І це дуже сумно для мене», – сказала Оксана Новікова.
