З Кримом вона завжди мала зв’язок, вона часто туди приїжджала – відвідувати родичів. Після анексії Криму Росією довелося ухвалити складне для неї рішення: припинити спілкування з тією частиною сім’ї. Вони виявилися «ждунами», каже Христина. Складно і від усвідомлення того, що вона поки що не може приїхати в місце, де народилася, яке їй дороге. Але повернутися до Криму – це її завдання.
Із салону краси в ТрО
23 лютого 2022 року Христина працювала в салоні краси у Києві. Одна з клієнток хотіла записатися до неї на процедури на 24 лютого. Христина їй відмовила, чим здивувала дівчину. У Христини ще з середини лютого у помешканні вікна були заклеєні скотчем і був підготовлений рюкзак з усім необхідним.
Дівчина пояснює це тим, що ще з 2014 року вона мала багато друзів серед ветеранів АТО, які просили її підготуватися. Вранці 24 лютого Христина мала вибір: «сидіти вдома і чекати, що ворог окупує Київ і прийде до мене додому вбивати, або другий варіант – взяти в руки зброю і мати хоча б шанс на виживання, на можливість боротися».
Христина обрала другий варіант і вирушила з рюкзаком до одного з київських військкоматів. Тоді їй відмовили, аргументуючи, що вони приймають лише учасників бойових дій. Але запропонували приєднатися до Територіальної оборони Києва. Дівчина погодилася і вже 25 лютого прийняла присягу та отримала зброю.
«Незабаром після цього ми вже обороняли Житомирську трасу – це дорога до Києва, аеродром «Чайка». Там були перші моменти ознайомлення з війною: що таке артилерія, що таке стрілецькі бої. Ми це відчули на собі, і це перевернуло все моє життя на «до» та «після». Навіть коли у вас дуже багато знайомих військових, які вас попереджають, розповідають, коли ви вже бачите це на власні очі, це зовсім інше, до цього не можна підготуватися. Неможливо бути ні до чого готовим, але потім, знаєте, мені здається, людина – це пристосуванець, який потім пристосовується до будь-яких умов», – згадує Христина перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Христина каже, що їй допомогло те, що вона була учасницею Революції гідності у 2014 році. Тоді в Києві вона була у лавах Кримської сотні.
«І я дуже рада, що познайомилася там із людьми, з якими досі підтримую контакт. І ці люди зараз – чинні військовослужбовці. Це те відчуття, коли ти зустрічаєш справді рідну людину, ти просто кажеш: «Я з Криму», і все, цій людині більше нічого не потрібно. Він просто стає твоїм братом, побратимом», – розповідає військова.
Свій шлях Христина розпочинала сержантом роти матеріально-технічного забезпечення у ТрО, але потім вирішила стати бойовим медиком. Влітку 2022-го дівчина потрапила під один із масованих обстрілів з боку армії РФ, під час якого було поранено цивільного чоловіка. На той момент поряд не було жодного медика, тому допомогу надавала Христина і тоді ж вона зрозуміла, що бойові медики – в дефіциті.
Забезпеченням може займатися чоловік. Наприклад, у нас прийнятний вік в армії – до 60 років. Чоловік, якому 55 років, якому важче фізично і, можливо, психологічно, буде доцільнішим на посаді із забезпечення. А жінка, яка може робити цю роботу фізично – досить сильна, здорова, молода, вона є більш доцільною на посаді медика», – пояснює Христина.
Боевой медик Кристина Крыс на фронте
No media source currently available
0:00 0:00:30
Дівчина пройшла перекваліфікацію і стала бойовим медиком взводу. На цьому не зупинилася і постійно підвищувала професійний рівень, дійшовши до посади старшого бойового медика батареї.
«Я рятуватиму поранених росіян»
Перший близький контакт із противником у Христини стався під час успішного Харківського контрнаступу ЗСУ в 2022 році. Тоді її підрозділ був у складі 92-ї окремої штурмової бригади, яка перебувала в Куп’янську (місто в Харківській області, звільнене ЗСУ 10 вересня 2022 року від російської окупації, під якою воно перебувало з кінця лютого того ж року – КР).
Там я бачила безпосередньо російських військових. І живих, і «двохсотих», так званих загиблих. Саме в Куп’янську я побачила першого загиблого росіянина. Це буквально на в’їзді до Куп’янська на блокпосту. І знаєте, було таке тяжке усвідомлення для мене, як для людини, як для жінки, як для матері, як для медика, що цей ворог – це люди, насамперед. І в той момент я, напевно, для себе вирішила, що я рятуватиму поранених росіян, але виключно тому, що, по-перше, це мій обов’язок [як медика], а по-друге, це можливість звільнити українських військових і взагалі політичних ув’язнених із Росії, тобто обмінний фонд», – розповідає Христина.
«Коли ворог починає на тебе піднімати зброю, стріляти, кричати, ти усвідомлюєш абсолютно спокійно та адекватно, що це ворог, що його треба знищити. А коли він починає благати: «Допоможи мені, не стріляйте, будь ласка», він складає зброю, тоді ти вже його сприймаєш як обмінний фонд і, ймовірно, теоретично, як людину, таку ж, як і ти. Хоча він для тебе ворог, у будь-якому разі», – пояснює свою позицію бойова медикиня.
У своїй службі бойовим медиком Хритсина пізнала все: надання допомоги під час безпосередньо бойових дій, евакуації та на стабпункті. Отримала кілька контузій, внаслідок чого має проблеми з артеріальним тиском і слухом.
«Син пишається моїми нагородами»
Христина має кілька нагород за службу. Одна з них – почесний нагрудний знак «Сталевий хрест» – нагорода від Головнокомандувача ЗСУ на той момент – Валерія Залужного. Її підрозділ, приєднаний до 80-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, працював на Бахмутському напрямку. Тоді через її руки пройшов великий потік поранених.
«І ми евакуювали близько 14 тіл наших загиблих з іншого підрозділу української армії, які пролежали півтора місяця на позиціях, захоплених окупантами. Це околиці Бахмута, коли наші війська ще були в Бахмуті, але вже починали відходити. Це був період, коли я була максимально близько до живого ворога – 64 метри, я пам’ятаю, як сьогодні. І там були позиції, які колись були зайняті українською армією, але росіяни взяли їх у кільце, і ті українські військовослужбовці, які були там, були дуже обстріляні ворожою артилерією. Хтось одразу загинув, хтось лежав поранений довгий час. Але через півтора місяця, коли 80-та бригада відбила [цю ділянку], а це була зима, холодно, ми побачили тіла наших загиблих військовослужбовців. І ми їх почали виносити, евакуювати, тому що вони приблизно півтора місяця вважалися безвісти зниклими. Їхні родини не знали: вони в полоні, загинули чи вони живі, непритомні десь у шпиталях. А ми їх знайшли, ми їх винесли і доповіли їхньому командуванню, що їх було знайдено – деякі мали документи. І після того, як ми їх уже евакуювали, ми ще знаходили загиблих росіян на тій території, і декого ми теж виносили, але не всіх, правда. Це було надто небезпечно», – згадує бойова медикиня Христина.
Багато тіл було поховано в снігу, їх доводилося відкопувати. Вона вважає, що здобула нагороду саме за цю роботу.
Мати одного зі знайдених військовослужбовців ЗСУ під час тієї операції просила командування дозволити їй зв’язатися з Христиною. Зазвичай, з етичних міркувань цього не роблять. Але жінка дуже просила і, зрештою, Христина відповіла їй. З тією матір’ю воїна ЗСУ вони досі підтримують зв’язок. Іноді вона передає дівчині інформацію від інших матерів, які шукають своїх синів-військовослужбовців, які не виходять на зв’язок. Так Христина знайшла одного з них, який був тяжко поранений і ніхто не знав про його долю.
«Я його знайшла у шпиталі, він був непритомний. Я знайшла його за документами, за даними, які надала та жінка. Вийшла на командування, підтвердила, що він живий і позначила, де він перебуває. Я вважаю, що це така дуже відповідальна робота, якою ти потім дуже пишаєшся, бо ти заспокоїв чиюсь душу, чиюсь матір, побратимів, командирів. Тому що це насправді дуже важко – не розуміти, де твій син чи дочка, чоловік, коханий, тато. А коли настають ці моменти, коли люди видихають і заспокоюються, це дуже підносить морально», – каже Крістіна.
Вона вважає, що саме такі моменти допомагають бойовим медикам триматися і залишатися мотивованими.
Вона не женеться за нагородами, але їй приємно, що її роботу помічають. Христина пишається своєю медаллю «Учасника бойових дій».
«Я все життя пам’ятатиму, що я дійсно там була і що я дійсно це бачила. З нею я згадую кожного пораненого, якому врятувала життя», – каже дівчина. Але найбільше її нагородами пишається її 10-річний син.
«Я їх [нагороди] надіслала додому, відправила рідним. Так він на них дивиться і каже: «Мамо, це так красиво». І одного разу він сказав мені, що це визнання моїх подвигів – то він тоді сказав. Я дуже пишаюся своєю дитиною і дуже люблю свого сина», – розповідає Христина.
При цьому Христина намагається відгородити сина від негативних наслідків війни – наскільки це можливо, вона завжди пояснює йому, що робить важливу роботу.
«Порятунок життя – це надважливо. Моя дитина має можливість жити. Він живе з моїми батьками, його відвідує мій рідний брат, котрий паралельно ще й хрещений. Я часто відвідуваю сім’ю, буваю у відпустках», – каже дівчина.
Але бувають моменти, коли син турбується про маму. «Одного разу за шкільною програмою дітлахи вивчали вірш про лікаря для зірочок. Це був віршик про лікаря, бойового медика, який на війні рятував поранених, потім сам загинув, полетів на небо і там лікував зірки. Це був онлайн урок і мій син, коли почув цей віршик, він почав плакати. Сказав, що «моя мама теж військовий медик, я не хочу, щоб вона вмирала і летіла на небо лікувати зірки». Урок не перервали, син заспокоївся, але після цього, коли була перерва, я йому зателефонувала, я пояснила, що такого не буде, мама дуже обережна і враховує всі ризики», – розповідає Христина.
Вона каже, що син усе усвідомлює. «Він розуміє, що Росія – це ворог, він розуміє, що українці обороняються», – каже дівчина.
Про порятунок тварин на фронті
Христина дуже любить тварин і часто на передовій стикається з котами та собаками, які налякані чи поранені. Моменти, коли «ти десь у полі сидиш і до тебе підбігає собака», знімають емоційну напругу, розповідає дівчина.
«Тварина починає ластитися, ти її погодуєш, даси води попити. На фронті тебе може знайти якийсь песик, якого покинули, який міг би там загинути, а ти його забираєш якимись шляхами, за допомогою волонтерів, знайомих. Привозиш його додому в Івано-Франківськ з Донбасу. І ця тварина вже має шанс вижити. І воно потім такі емоції показує, так дякує за цю нагоду. Це теж дуже відчувається», – каже бойова медикиня ЗСУ.
Вона шкодує, що не може врятувати всіх тварин із фронту. Декілька котів їй вдалося вивезли з Курської області РФ. Там їх покинули господарі, і вони були на межі виживання.
«На щастя, це було в перші дні, бо тварин залишили прив’язаними, на ланцюгах, зачинених у будинках. І буквально ще кілька днів, і вони просто померли б від спраги, від голоду. І досить важко було це спостерігати. Коней, закритих у приміщеннях. Ми навіть звільнили двох страусів. Ми їм насипали корм, бо це була досить велика огороджена територія. Доводилося рятувати навіть хом’ячка, зачиненого в клітці й залишеного в хаті. З ним було трохи складніше, бо він ще й мав контузію, оскільки в цей будинок прилетіло. Ми зайшли перевірити, чи немає цивільних поранених, і знайшли лише цього хом’ячка. Але ми його теж із собою забрали та прилаштували на Сумщині. Віддали дитині, яка сказала, що він дуже милий і тихий», – згадує дівчина.
Повернути Крим – одне із завдань
Христина дуже хоче повернутися до Криму. В армії вона зустріла багато військовослужбовців родом із Кримського півострова. «Ми дуже хочемо його звільнити», – каже вона. Але при цьому вважає, що ЗСУ не варто забувати і про інші напрямки фронту.
«Поки ми мріятимемо про Крим, можуть захопити Донбас, можуть розпочатися контрнаступальні дії на Сумщині, на Київщині, на Чернігівщині. Це вже все було, ми вже проходили. Все поступово. Але мрія про Крим – це не якась там фантазія. Це план», – каже Христина.
Вона вважає, що за Крим треба боротися. «Як мінімум тому, що це українська територія, я з Криму і українка. І мені дуже боляче за людей, які залишилися там, і вони всі ці роки живуть під окупацією, їх переслідує влада, вони намагаються чинити спротив. Тому це потрібно зробити як мінімум тому, що там чекають наші люди – українці», – вважає вона.
Кристина Крыс поет «Ой у лузі червона калина»
No media source currently available
0:00 0:00:32
У свою чергу, Христина у медичній сфері намагається «бути максимально ефективною і бути залученою до операції зі звільнення Криму». «І я навчаю всіх військовослужбовців, щоб максимально відточувати навички, щоб мінімізувати втрати підрозділу та максимально ефективно виконувати це завдання», – каже Христина.
«Якщо у мене є практика і навички, які можуть врятувати життя та покращити максимально якість здоров’я в майбутньому, я вважаю, потрібно бути таким учителем», – каже бойова медикиня про свої плани на майбутнє.
