У Ковелі відбувся вечір пам’яті Петра Каноніка. Згадували, розповідали, ділилися спогадами, нотували думки. У Транскордонному центрі діалогу культур зібралися рідні, бойові товариші, друзі, знайомі.
Про це 10 серпня пише Ковельська міська рада.
Рік тому Петро Канонік загинув у бою, рятуючи своїх побратимів. Сьогодні він – Герой. Ковельчанин, удостоєний найвищого державного звання посмертно. Як сказав його брат Володимир:
«Він у всьому хотів бути найкращим. Він не був ідеальним, але саме такі неідеальні люди роблять геройські вчинки, які роблять людину ідеальною. Він дуже поспішав жити, був активним, у нього була хмара ідей. Він був досить простим, але спілкуючись з ним, ти набирався енергії. З ним було комфортно, класно».
«Ми з ним не набулися, не наспілкувалися. Набувайтеся з тими, хто з вами поруч: з рідними, близькими людьми спілкуйтеся частіше. Я це раджу на своєму досвіді», – додав він.
Яким Петро був чоловіком, татом, людиною – про це говорила його дружина Анастасія, яка вела цей вечір і знає про нього найбільше. Вони прожили 10 щасливих років. Тепер вони – у теплих спогадах, фотографіях, нотатках. Анастасія хоче, щоб пам’ять про чоловіка жила не лише в родині, бо він вартий того, щоб про нього знали, ним пишалися, з нього брали приклад. Її слова малювали образ Петра – сильного і водночас неймовірно доброго, відважного, з відкритим серцем, яке вміло любити і берегти.
«Дякую за наших двох донечок, які нагадують тебе. Ти був особливим, бо твій погляд на все часто вибивав мене з-під ніг. У цьому був весь ти. Твої жарти завжди піднімали настрій, а твої обійми були найзатишнішим місцем у світі. Пишаюся тобою. Хочу, щоб там, на небі, жилося тобі добре, тому тут, на Землі, я буду старатися виховувати наших донечок гідними людьми. Колись, якщо я стану письменницею, то першу книгу напишу про тебе – про мужнього, відданого чоловіка, що став на захист не лише своєї сім’ї, а й своєї держави. Ти – приклад справжнього чоловіка і бойового медика», – сказала Анастасія.
Петро був великим книголюбом, багато читав, чудово грав у шахи, тому цього дня також провели шаховий турнір у його пам’ять. Побратим Микола поділився, що у підрозділі вони вдвох змагалися, і Петра важко було перемогти. А коли приходили гравці з інших батальйонів – він і там був лідером. Командир роти Героя – Олександр, який також приїхав цього дня у Ковель, розповів, що, як правило, бойовий медик виконує лише певні функції, але це не про Петра. Він ніколи не відмовлявся від завдань і завжди запевняв: «Все буде добре». 34-річний сержант, бойовий медик, позивний «Хаус», віддав своє життя, рятуючи інших. У тому останньому бою, вже поранений, він до кінця виконував свій обов’язок і вивів з-під вогню вісьмох побратимів. Заплативши за це найвищу ціну – власне життя.
«Наші Герої гинуть. Нам треба їх пам’ятати. І пам’ятати, яка ціна того, що ми тепер усі тут. Втрата кожного побратима є дуже важкою, але коли йдуть з життя такі фахівці своєї справи, це дуже впливає на підрозділ, на всіх хлопців. Бо ми думали: з ним точно нічого не може трапитися. На жаль… Пам’ятаймо».
Петро залишив по собі багато світла у серцях рідних, друзів і побратимів. І воно не згасає. Він часто дивився смерті у вічі. В один із таких моментів прислав дружині запис відомої пісні гурту Rammstein – «Zeit» і написав, що її слова стануть його заповітом, а ця мелодія має бути на його похороні. Як же страшно думати про це у такому молодому віці… Учора вона теж звучала на вечорі пам’яті Петра Каноніка. Час! Будь ласка, стій, зупинися, Коли прийде наш час, Тоді настане час йти, Припинити, коли це найкраще всього Годинник зупиняється. Його життєвий годинник зупинився у 34… І цей недовгий шлях був сповнений боротьби за Україну: від оборони Луганського аеропорту під час АТО до найгарячіших точок повномасштабної війни. За мужність і самопожертву він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесним знаком «За збережене життя», а нещодавно – найвищою державною нагородою – званням Героя України (посмертно) з орденом «Золота Зірка». Він назавжди залишиться у спогадах усміхненим. Його життя – приклад того, як любити свій народ, свою землю і своїх людей до останньої миті. А у фіналі вечора Анастасія прочитала вірш, який написав Петро. Написано сильно, віддано, відверто. Дякуємо тобі, Герою! І пам’ятаємо, якою ціною.
Я буду вірний присязі!
Не зраджу народу,
Я клянусь на стязі,
Не цуратись роду.
Не все ще зруйновано,
Що у генах записано,
Не віддам московитому
Потом землю пропитану.
Запорожців нащадки —
Ми ж Бандери сини!
Покладем на лопатки
Дітей, собак і свині.
Знайте, в полі Херсону
Ми прорвем оборону,
І в Луганських ярах
Орків чекає тільки жах.
Тож зберіться духом,
Та беріться за зброю,
І зі змученим духом
Знову йдемо до бою.
