Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії
Тисячі людей, які відгукнулися на заклик президента Грузії Саломе Зурабішвілі та опозиційних лідерів і вийшли на протести перед будівлею парламенту країни – гарне нагадування про те, як можна використати демократичні процедури для того, щоб цементувати владу олігархів та допомагати посиленню російського впливу.
На пострадянському просторі не так багато країн, в яких самі громадяни можуть вплинути на формування своєї влади. Ймовірно, це Україна, Грузія, Республіка Молдова, Вірменія та (поки що) Киргизстан.
У решті колишніх радянських республік панує або відвертий авторитаризм, або «керована демократія» – коли виборів або зовсім немає, або влада призначає «переможців».
Практично одночасно з грузинськими відбулись парламентські вибори в Узбекистані – але про їхні підсумки практично ніхто не згадує. Ще до них було зрозуміло, що Ліберально-демократична партія, яка підтримує президента країни Шавката Мірзієєва, отримає більшість місць, а решту буде розподілено між партіями, які підтримують президента.
Біда в тому, що Москва, яка не прагне демократії у себе, схоже, навчилася використовувати демократію в інших. Варто згадати, що всі найбільші політичні кризи в Україні були пов’язані саме з електоральними подіями та впливом Кремля. І це стосується аж ніяк не лише подій загальнонаціонального рівня. Відокремлення Криму від України у 1990-х готував обраний кримчанами перший та останній президент автономії Юрій Мєшков.
А за «референдум» у Криму 2014-го «голосували», хоч і під дулами автоматів, але обрані населенням депутати Верховної Ради АРК.
Можуть, звісно, сказати, що така воля населення – це і є демократія. Якщо не враховувати вплив російської пропаганди, використання фінансового ресурсу, скупку голосів, обман виборців. І виявляється, що всьому цьому в демократичних умовах не так просто протистояти. Саме тому партії олігарха Бідзіна Іванішвілі вдалося підтвердити збереження влади у Грузії – і тепер їй може завадити лише народний протест.
А ось президенту Молдови Маї Санду, яка виступає за європейську інтеграцію країни та підтримку України, доводиться дуже непросто, і напередодні другого туру виборів ніхто не ризикне назвати ім’я переможця. Те, що автократи навчилися використовувати демократичні процедури, а демократії практично безсилі вплинути на автократів – незаперечний факт.
Аби протистояти, певен, необхідна підтримка переважної більшості населення – але в розколотих пострадянських суспільствах про такий результат можна лише мріяти.
Для повноти картини нагадаю, що демократичні процедури навчилися використовувати аж ніяк не лише у Москві, а й у Пекіні. Саме завдяки цьому прокитайські кандидати перемогли на президентських виборах на Мальдівських островах та Шрі-Ланці, що значно знизило вплив Індії у традиційно важливому для неї регіоні.
Китай теж не шкодує ресурсів і пропаганди для підтримки «своїх», а багато виборців зі страхом ставляться до втрати економічних зв’язків із Китаєм. Приблизно так само, як багато виборців у колишніх радянських республіках бояться втратити доступ до російських енергоресурсів, російського газу чи просто побоюються, що Росія на них нападе, як зараз нападає на Україну. Так, страхом, як бачимо, також можна ефективно торгувати – і отримувати потрібний результат у виборчому бюлетені. Ось і виходить, що у багатьох країнах тепер може тріумфувати саме така демократія – демократія страху.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода та Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
