Тисячі кілометрів, шлях через анексований Крим, російські блокпости, перевірки та допити. Журналіст, керуючий власник медіа-холдингу «Мелітопольські відомості» Михайло Кумок в інтерв’ю Крим. Реалії розповідає, як вивозив родину з рідного Мелітополя, окупованого російськими військами, і що бачив дорогою, зокрема на Кримському півострові.
Михайло Кумок багато років очолює медіа-холдинг «Мелітопольські відомості», який поєднує міську газету, сайт і друкарню. З огляду на великий вплив цього медіаресурсу в Мелітополі, його співробітники одразу опинилися в полі зору підконтрольної Росії місцевої адміністрації.
Російські силовики погрожували Михайлу Кумку та його дочці – активістці Тетяні Кумок. Вона, перебуваючи в російській окупації, включалася в ефіри українських телеканалів і відкрито заявляла про безчинства російської армії.
У березні 2022 року російські військові викрали Михайла Кумка, його родину та журналістів медіа-холдингу «МВ». З ними проводили «профілактичні бесіди», вимагали лояльності та співпраці. Згодом усіх відпустили.
Я громадянин та патріот України. І готовий допомагати їй усіляко, наскільки це в моїх силах
Після цього про Михайла Кумка та його рідних кілька місяців нічого не було відомо. А у квітні медіаменеджер повідомив, що йому з родиною вдалося евакуюватися з Мелітополя до Ізраїля. Михайло Кумок повідомив, що живе у місті Наарія та продовжує підтримувати Україну.
«Я громадянин та патріот України. І готовий допомагати їй усіляко, наскільки це в моїх силах. Я також громадянин та патріот Ізраїля. І готовий допомагати йому всіляко, наскільки це в моїх силах», – повдіомив Михайло Кумок.
Через російську окупацію та бойові дії виїхати до Ізраїля з Мелітополя через підконтрольну Україні територію було неможливо. Тому шлях лежав через анексований Крим. Розповідь Михайла Кумка про те, як йому із сім’єю вдалося подолати тисячі кілометрів, пройти російські пункти пропуску і що він бачив у Криму, передаємо від першої особи.
Мелітополь – Крим
– Ми опинилися в окупації 25 лютого 2022 року. Після того, як нас відпустили після викрадення, переїхали на дачу неподалік Мелітополя. Там постійно кружляла російська авіація. Було бридко, але ми хоча б більше не контактували з окупантами.
Коли стало зрозуміло, що справа йде до «референдуму», ми вирішили евакуюватися. Оскільки варіантів шляхів для виїзду було небагато, ми вирішили, що їхатимемо через Крим, Росію та Тбілісі (Грузія – КР).
Нас повіз у своїй машині знайомий мелітополець. Ми були в дорозі три дні, з двома ночівлями, це обійшлося нам у 1300 доларів.
Практично весь час, поки ми проїжджали цю ділянку, нам назустріч рухалася російська військова техніка
До Криму до 2014 року ми їздили часто. Після 2014 року – жодного разу. Тому було не дуже зрозуміло, що на нас там може чекати.
З очевидного – дороги на Херсонщині на під’їзді до Криму майже немає, вона у жахливому стані. Від Мелітополя до Чонгара (російського контрольного пункту пропуску, що діє там із 2014 року – КР) – приблизно 100 кілометрів. Практично весь час, поки ми проїжджали цю ділянку, нам назустріч рухалася російська військова техніка. Здебільшого це були БТРи із живою силою.
(Від редакції: з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну Росія регулярно перекидає з анексованого Криму свої війська та військову техніку для захоплення південних областей країни. Крим.Реалії неодноразово фіксували переміщення військової техніки та особового складу в бік Херсонської області)
Чонгар
– Надвечір ми доїхали до Чонгара. Приблизно 1,5 години стояли, бо російські прикордонники мали перезміну. Ми надали їм свої ізраїльські паспорти. На мою думку, це дещо зміцнює переговорні позиції.
В ізраїльському паспорті моє ім’я написане латиницею, згідно з українським правописом. І ось російська прикордонниця дивиться в мій паспорт і каже своєму колезі: «Дивися, а по-їхньому, Михаил – це Михайло!»
Це було дуже смішно.
Потім оглянули наші речі. Жінок і чоловіків старше 60 років, як правило, у загін (місце для додаткової перевірки – КР) не заводять. Але нас завели.
Коли з'ясували, що я – з медіа, одразу прозвучало питання: «Чому ви зводили наклеп на російську армію?»
Спочатку з нами працював «добрий» слідчий, потім – «поганий». Коли з’ясували, що я – з медіа, одразу прозвучало питання: «Чому ви зводили наклеп на російську армію?»
Я відповідаю: «Я не зводив наклеп. Як було, так і писав».
«Точно?» – перепитує мене.
Відповідаю: «Точно».
Наступне питання: «Чому ви не живете в Росії?»
Є багато відповідей, чому я не живу в Росії. Але я відповів так: «Бо я ніколи в ній не жив».
Ще одне питання, яке поставили всій моїй сім’ї: «Як ви ставитеся до «спеціальної військової операції» (так у Росії називають своє повномасштабне військове вторгнення в Україну – КР)?»
Найкраще відповіла моя дочка: «Я – дизайнерка весільних суконь. Ось так і ставлюся».
Я відповів, що я – громадянин Ізраїля та поділяю позицію Ізраїля. Не хотів я в лобову перти, щоб нас не завернули. Так ми й викрутилися.
На цьому розмова була вичерпана. Нам пощастило, що не дивилися ні наші профілі у фейсбуці, ні месенджери. Інакше нам могло б бути значно гірше. Коли ми сиділи в загоні на Чонгарі, моя дочка Тетяна сказала нам із дружиною: «Якщо зараз вони подивляться мою сторінку у фейсбуці та змусять каятися на камеру, я не робитиму цього». І тут мені стало страшно, коли я припустив, що може бути. Тому що за свою дитину завжди страшніше, ніж за себе.
Пройти всі ці процедури нам допомогли ізраїльські паспорти
На мою думку, пройти всі ці процедури нам допомогли ізраїльські паспорти. Хоча ми й не приховували, що є рівною мірою і громадянами України, і громадянами Ізраїля, російських прикордонників цікавили саме наші даркони (паспорти громадян Ізраїля – КР). І, гадаю, завдяки їм у нас не було серйозних проблем.
Після всіх процедур на Чонгарі ми поїхали в бік Керченського мосту.
Керченський міст
– Коли ми їхали до Керченського мосту, настала ніч. Жодних процедур ми не проходили. Ніхто нас не перевіряв, хоча машина, якою ми їхали, була з українськими номерами.
Так я вперше опинився на мосту, про який раніше знав тільки з медіа. Коли їхав ним, думав про те, щоб у ЗСУ вистачило ракет на цю споруду. Сподіваюся, що вистачить. Сподіваюся, що зможуть.
Есть ли украинский след в подрыве Крымского моста?
The code has been copied to your clipboard. width px height px
The URL has been copied to your clipboard
No media source currently available
0:00 0:11:45 Завантажити на комп'ютер
- 240p | 32,3MB
- 360p | 53,6MB
- 480p | 97,4MB
- 720p | 173,1MB
- 1080p | 282,6MB
Проїхавши Керченський міст, ми опинилися в Росії. Наш водій дуже втомився, і ми зупинилися у Краснодарському краї у придорожньому готелі. Поспали, поїли та поїхали далі.
Південна Осетія – Грузія
Смішний момент у нас був у Південній Осетії – квазі-державному утворенні з дуже умовними кордонами з Росією.
Стояли ми на заправці зі своєю машиною з українськими номерами. І раптом підходять до нас двоє невідомих людей і кажуть: «О, ви з України? А звідки?».
Відповідаю: «З Мелітополя».
«Ой, нам там п…ди вломили!» – кажуть вони.
«Приємно чути, – відповідаю. – Вірю, що вломили, а точно в Мелітополі? Може, під Маріуполем?
«А може, й під Маріуполем. Ну, дякувати Богові, що втекли», – відповіли вони.
А далі була Грузія, де ми побачили велику кількість української символіки, і це було великою насолодою
Хто ці люди, я не знаю. Але ця історія мені запам’яталася.
Далі ми доїхали до Військово-Грузинської дороги (дорога через головний Кавказький хребет, що сполучає російський Владикавказ із грузинським Тбілісі – КР). А далі була Грузія, де ми побачили велику кількість української символіки, і це було великою насолодою. А далі нам уже була вільна дорога до Ізраїля.
Мелітополь – ворота до Криму
– У нашій сім’ї є реліквія. Мій покійний дід, коли під час Другої світової війни німці наступали на Мелітополь, встиг вивезти сім’ю. Завдяки цьому я народився. Сім’я закопала своє майно, щоб не дісталося загарбникам. І з усього, що в них було, залишилася тільки шафа, пробита осколком. Коли я їхав зі свого міста, сказав, що німців вистачило на два роки (щоб утримувати місто в окупації – КР), а росіян на стільки не вистачить. І я продовжую так думати.
Я завжди знав, що мені доведеться евакуювати свою сім’ю. Особливо гостро я думав про це у 2014 році. І саме тому я отримав громадянство Ізраїля.
Завжди здається, що біда тебе не торкнеться. Але коли торкається, починаєш розуміти найважливіше.
Перший пріоритет – це сім’я та її безпека.
Другий пріоритет – самоповага та почуття власної гідності. Тому що співпрацювати з російськими спецслужбами, як мені пропонували, означає плюнути в те, що я творив понад тридцять років.
І третій пріоритет – це розуміння, що «Україна – понад усе».
Ми в окупації виходили на акції на підтримку України 11 днів, поки людей не почали жорстоко розганяти
На початку великого вторгнення Росії в Україну я побоювався, що у моєму місті повториться 2014 рік, коли під час російського захоплення Криму та Донбасу в Мелітополі на проросійські мітинги виходили тисячі людей.
Коли російська армія прийшла в місто 2022 року, за них не було жодного мітингу. Ми ж в окупації виходили на акції на підтримку України 11 днів, поки людей не почали жорстоко розганяти. Найбільший мітинг у нас налічував сім тисяч людей.
Така різниця у поглядах мелітопольців, на мою думку, пов’язана з тим, що люди нарешті зрозуміли, що сталося у Криму в 2014 році.
Я поділяю думку, що Мелітополь – це ворота до Криму. Тому від того, що відбуватиметься в цьому місті, залежить і доля Криму.
Бачу ситуацію так: під час контрнаступу ЗСУ буде звільнено Мелітополь, наші війська вийдуть на лінію Азовського моря
Я – не військовий експерт, але бачу ситуацію так: під час контрнаступу ЗСУ буде звільнено Мелітополь, наші війська вийдуть на лінію Азовського моря. Висока ймовірність, що після цього окупанти заберуться до Криму.
Я переконаний, що Мелітополь буде звільнений і всерйоз сподіваюся, що це буде у травні-червні. Далі моя сім’я житиме на дві країни. Я обов’язково повернуся до свого міста, до колективу свого медіа-холдингу, в якому жодна людина не пішла на співпрацю з окупантами.
Гауляйтер Мелітополя Балицький заявляє: «Я це місто нікому не віддам». Так от Мелітополь – це моє рідне місто, і я його нікому не віддам! Тому що окупанти та колаборанти там чужі, а моя сім’я у цьому місті – з ХІХ століття.
