Потрібно визнати, що літератури про політичні, економічні та військові процеси 2014 року у нас ще вкрай недостатньо як для внутрішнього читача, так і для закордонного. Російські пропагандисти свого часу створили міф про те, що Крим анексовано і приєднано до Росії за результатами «референдуму» 16 березня 2014 року, і це досі є виправданням анексії, незважаючи на те, що явно сфальсифіковані результати «референдуму» не визнані ні міжнародними організаціями, в першу чергу ООН, ні державами, які поважають міжнародне право.
Проте Росія повторила випробувані в Криму методи фальсифікації волевиявлення населення на Донбасі, пізніше – в Запорізькій та Херсонській областях, незважаючи на явну неспроможність такого підходу.
Тому література про Крим 2014 року та російську експансію на нього така важлива для розуміння істини. Свою роль у відновленні правди про Крим свого часу відіграли книги Тетяни Журидової «Вторгнення до Криму. 2014», Тараса Березовця «Аннексія: острів Крим. Хроніки гібридної війни», Наталії Гуменюк«Загублений острів», книги Олега Сенцова. І ще в цій низці можна назвати кілька творів, які вже забуті читачами, оскільки видавалися невеликими тиражами і не супроводжувалися достатньою рекламою та популяризацією.
Але поличка з такими книгами хоч і повільно, але поповнюється. Видавництво «Діпа» (Київ) випустило невелику книжку «А мама зрозуміє… Крим-2014: невигадані історії», яку написали військовий журналіст, кореспондент газети «Флот України» капітан 1-го рангу Леонід Матюхін, військовослужбовці полковник Юрій Головашенко і підполковник Ігор Підопригора.
Цінність книги полягає саме в тому, що її автори – військові люди, вони бачили і виклали на папері підготовку Росії до анексії Криму, що розпочалася задовго до вторгнення 20 лютого 2014 року, та здійснена у лютому й березні російськими військами, а не якимось «референдумом». Причому настрої і цивільних кримчан, і військових, були переважно проукраїнські та антиросійські, тому так званий «референдум» для того і потрібен був, щоб заперечити цей факт, а також щоб сховати від світової громадськості те, що Крим був анексований насильницьким шляхом.
Леонід Матюхін, наприклад, свідчить у книзі, що ще до того, як у Криму з’явилися російські «зелені чоловічки», на вулицях Сімферополя та інших міст Криму бачили групи явних чужинців, які «точно були не місцеві, і навіть не з України, які ходили невеликими групами та намагалися загубитися у загальному натовпі». Вони вели розвідку, намагалися впливати на побутові настрої, поширювали чутки про події на Майдані в Києві та різні небилиці, в які важко було повірити, але які грали роль у створенні невизначеності та невпевненості.
Це лише маленька картинка попередньої інформаційної обробки кримчан. Насправді в ній брала участь ціла армія розповсюджувачів чуток, які в магазинах, на вулицях, у будинках, у гаражах, на підприємствах, у транспорті поширювали чутки про те, що до Криму прийшли та ще йдуть «злі бандерівці», які вбивають російськомовних кримчан. Такі ж чутки поширювало і російське телебачення, і навіть у Москві говорили про те, що в Криму «бандерівці з російськомовних знущаються…»
Як свідчать військові, бригада українських військ, що дислокувалася у Перевальному, зіткнулася з військовими частинами агресора задовго до мітингу 26 лютого та задовго до «референдуму». Основним методом дії російських «зелених чоловічків» була блокада українських військових частин, обман і підкуп, вербування командирів та офіцерів. Росіяни заздалегідь знали їхні телефони (стор. 58) й оточивши військову частину, як це було, наприклад, у Перевальному, вели психічну атаку на командирів і політпрацівників, військових фахівців, обіцяючи їм великі зарплати, квартири, всялякі перспективи, погрожували їхнім сім’ям за місцем проживання, дружинам за місцем роботи та дітям за місцем навчання.
Саме таким чином уже в перші дні блокади було втягнуто в ідейні російські мережі командира бригади полковника Сергія Стороженка, який зрадив Україну, перейшов до російської армії. Однак, відчуваючи спротив підлеглих, до кінця симулював служіння Україні, фактично підкоряючись росіянам. Аж до того, що пускав їхні підрозділи до лазні своєї військової частини, постачав ворогам воду та інформацію. Один з авторів спогадів Юрій Головашенко дивується: ось противник голий і без зброї стоїть у твоїй лазні – бери в полон і вимагай розблокування частини, так ні, став одразу ж допомагати ворогам. Комбриг перед військовими наголошував, що він «захищає свою сім’ю», а про захист Батьківщини він, здається, і не думав.
Підрозділ полковника Юрія Головашенка, який займав чітку проукраїнську позицію, отримав зброю на складі й до останнього відмовлявся роззброюватися, незважаючи на численні накази комбрига, майже повністю залишився вірним присязі Україні. З 297 людей за списком, лише 50 осіб залишилися «служити Криму», як тоді говорили, а насправді Росії. Це менше, ніж у решті підрозділів.
Свої спогади підполковник Ігор Підопригора розпочинає з подій 2003 року, коли росіяни вчинили агресію на косу Тузла. Тоді протягом одного дня за командою «Тривога» їхній полк привів у готовність усю артилерію для надання можливої відсічі агресору. Переговори проводили політики. Тузлінські плани агресора було зірвано. «Однак, – пише Ігор Підопригора, – Тузла нас нічому не навчила…» У 2014 році не знайшлося ефективних політиків, які б змогли зірвати плани агресора. Офіцери розповідають про приїзд до Перевального колишнього міністра оборони Олександра Кузьмука, депутатів Миколи Рудьковського, Олександра Бригинця та інших. Але ніхто з них не знайшов слів, які б надихнули військових.
Генерал армії Кузьмук, наприклад, – згадує Леонід Матюхін, – розповідав перед строєм, як «один постріл у Сараєво спровокував першу світову війну». Усі чомусь боялися, щоб один постріл у Перевальному не спровокував світової війни та вимагали бути стриманими, незважаючи на те, що агресія на територію України вже була реальним фактом, а всі військові статути вимагали протидіяти агресії та захищати територію батьківщини.
Про ситуацію в Криму багато офіцерів і по службі, і з власної ініціативи телефонували до Києва та інформували і Міністерство оборони, і органи влади. «Тримайтеся, будьте пильні, не піддавайтеся на провокації» – відповідав міністр оборони Ігор Тенюх, такі ж відповіді військові почули від Олександра Турчинова, заступника Міністра оборони Леоніда Полякова. Таким чином, робить висновок Ігор Підопригора, політики підмінили основне завдання своїх військових, яке полягає в охороні та обороні Криму, безликим заклинанням «Тримайтеся, поки ми вам не скажемо, що вже досить…» (стор. 92-93).
Проте, власне, командирам частин ніякого окремого наказу і не треба було, пише Ігор Підопригора. У кожного в командирському сейфі лежали п’ять пакетів. Пакет №3 визначав дії військовослужбовців при спробі терористичного захоплення частини або її блокуванні (стор. 90). Там було описано все та на всі випадки життя, що, де і коли робити, наприклад, навіть за відсутності зв’язку. «Тому, – пише офіцер, – увесь крик, що Київ винен, є не що інше, як спроба закамуфлювати свій страх, нерішучість і безвідповідальність командира». Чи потрібно говорити, що в пакетах була установка для оборони частини використовувати зброю та стояти до останнього патрона. Натомість замість статутної вимоги оборонятися військові просто «трималися». Автори цієї книги впевнені, що якби була команда з центру, військові підрозділи України, дислоковані у Криму, змогли б утримати півострів та не допустити його захоплення. Адже ще на початку офіцери з Перевального під управлінням начальника військ берегової оборони генерал-майора Ігоря Воронченка пропонували звільнити будівлі Верховної Ради та Ради міністрів від загарбників і взяти ситуацію в свої руки (стор. 88-89). І тоді, можливо, історія Криму, та й України, могла б піти зовсім іншим шляхом. Але у Києві цю операцію не дозволили.
У другій половині березня почали готуватися до виїзду на материк. Як пише Леонід Матюхін, місто Сімферополь стало повністю чужим, не таким, яким його знали кримчани до приходу «зелених чоловічків», скрізь висіли оголошення про набір у «самооборону», ворожнеча відчувалася в самому повітрі.
На думку авторів книги, Крим у результаті був захоплений російськими військовими, які застосовували блокади, штурми та інші силові методи, а у випадку зі штурмом фотограмметричного центру також і зброю (там росіянами було вбито прапорщика Сергія Кокуріна). Долю Криму було визначено ще до «референдуму», а слова про «рішення народу Криму», про «кримську весну», про «російську мрію кримчан» – це все казки.
Автори книги вважають, що згодом мають з’явитися нові книги про той часйі «історія складе всі чи майже всі пазли» правди. Вони висловлюють надію, що згодом такі ж книги напишуть морпіхи з Феодосії, Керчі, льотчики з Новофедорівки, Бельбека, офіцери та солдати з Бахчисарая та інших підрозділів. І в них знайде відображення вся правда того часу – і героїзм українських військовослужбовців, і нерішучість політиків, і цинізм російських урядовців та політиків.
Фотографії Миколи Семени.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги» передають погляди самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
