18 травня – 79-та річниця депортації та геноциду кримськотатарського народу. Для тих жителів України, хто мало знайомий з історією Криму, трагізм і беззаконня цієї події потребують пояснення. Чому історія Криму була саме такою, що означає для кримських татар уже третє захоплення Росією їхньої батьківщини, чому вони домагаються саме національно-територіальної автономії на рідній для них землі? Прояснити ці складні питання для читачів Крим.Реалії ми попросили голову Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова.
– Рефате-аг’а, кримськотатарський народ на ментальному рівні має досвід самовизначення та державного управління. Свого часу була суверенна держава – Кримське ханство, з жовтня 1921 року по червень 1945 року в Криму була радянська автономія. І за її відтворення проголосували кримчани на січневому референдумі 1991 року. Наскільки правомірним, на ваш погляд, було перетворення Кримської АРСР в «Республіку Крим», а потім в АРК? Відновили автономію одного типу, але потім терміново замінили іншою. Так виходить?
– Тут потрібен невеликий екскурс в історію. Як відомо, перша анексія Криму, здійснена Російською імперією у 1783 році, стала результатом її тривалих загарбницьких воєн. Державу Кримське ханство, що існувала 342 (!) роки, було знищено, а вся його велика територія була приєднана до Росії. Потім були масове насильницьке вилучення земель, релігійні утиски, заборона національних традицій та звичаїв.
Найбільш катастрофічні за своїми масштабами витіснення кримських татар відбулися у другій половині ХIХ століття
Сотні тисяч кримських татар були змушені залишати Крим і селитися на територіях, які тоді входили до складу Османської імперії, а нині є частинами Болгарії, Румунії, Туреччини. Найбільш катастрофічні за своїми масштабами витіснення кримських татар відбулися у другій половині ХIХ століття, коли російська влада поклала відповідальність за програш у Східній (Кримській) війні 1853-1856 років на кримських татар, хибно звинувативши їх у шпигунстві та допомозі військам коаліції.
Почалися релігійна нетерпимість, зневажливе ставлення до потреб кримськотатарських громад, свавілля і насильство щодо кримських татар стали визначальними у діяльності російської колоніальної адміністрації, внаслідок чого в 1856-1860-х роках близько 200 тисяч кримських татар вимушено покинули Крим. Тепер кримськотатарські діаспори в цих державах є міцними, успішними, патріотичними спільнотами, вдячними цим країнам за свій порятунок…
– Якщо ми вже звернулися до історії, поясніть, як народом сприймалася перша кримська автономія 1921-1945 років у політичному плані?
– У лютому – грудні 1917 року, з початком розпаду Російської імперії, кримські татари доклали неймовірних зусиль для того, щоб спільно з іншими мешканцями Кримського півострова самостійно визначати долю Криму. Скликали Курултай, проголосили Кримську Народну Республіку, закликали інші етнічні спільноти до проведення спільних загальнокримських Установчих зборів, проте не були підтримані, насамперед, російським населенням Криму.
До моменту розпаду Російської імперії, в колись майже моноетнічному Криму за 134 роки російської колоніальної політики, спрямованої на насильницьке витіснення кримських татар і заселення півострова етнічними росіянами, корінний народ став національною меншиною на своїй землі.
Кримські татари пережили страшні втрати довоєнного часу, пов’язані з голодом 1921-23 років, розкуркулюванням селян під час колективізації на початку 1930-х років, масовими репресіями другої половини 1930-х років, які разом забрали життя не менше ніж 120 тисяч кримських татар. І нарешті, незаконну поголовну депортацію за хибним обвинуваченням, під час якої у травні 1944 року, 79 років тому, було вивезено майже 200 тисяч осіб, залишила Крим взагалі без кримських татар.
Встановлення радянської влади у Криму супроводжувалося новими насильствами та кровопролиттям
Потрібно пам’ятати, що встановлення радянської влади у Криму супроводжувалося новими насильствами та кровопролиттям. Було розгромлено Курултай, убито голову Кримського уряду Номана Челебіджихана. Водночас Москва усвідомлювала важливість прихильності кримських татар до нової влади.
У газеті «Жизнь национальностей», що видавалася тоді в Москві Наркомнацем РРФСР, у статті «До оголошення Кримської республіки» вказувалося, що «Кримська республіка – це належне відшкодування за образи, за довгу насильницьку колонізаторську політику царського режиму…», а тому «Кримська республіка – це закріплення максимуму автономних прав та ініціатива для широких трудових мас корінного населення у справі їхнього культурного та економічного відродження…».
Створена 18 жовтня 1921 року Кримська АРСР, за своєю суттю, хоч це й не вказувалося в її назві, була національно-територіальною автономією, в якій тодішня влада, нехай і на користь власного зміцнення, в короткий термін зробила певні кроки назустріч очікуванням корінного народу Криму. Це дало можливість запровадити кримськотатарську мову в діловодство установ і підприємств, збільшити кількість друкованих ЗМІ кримськотатарською мовою, провести реформи шкільної освіти.
Проте позитивні зміни тривали недовго. Починаючи з 1928 року, коли було засуджено і страчено голову Центрального виконавчого комітету Кримської АРСР Велі Ібраїмова, радянська влада відкрито перейшла до управління країною через насильство і терор. Насильницька колективізація та масові репресії 1930-х років незабаром завдали кримськотатарському народові нових і нових ударів, від яких він не встигав одужувати.
Оскільки вигнання корінного народу Криму було скоєно «назавжди», тепер відпала й необхідність особливого статусу Криму
Потім Друга світова війна, тотальна мобілізація чоловіків до радянської армії, окупація Криму німецькими військами, що супроводжувалася новими репресіями. Апофеозом усіх трагедій та бід, що прийшли в Крим разом із комуністичним режимом СРСР, стало насильницьке вигнання кримськотатарського народу зі своєї землі, вчинене Кремлем 18-20 травня 1944 року.
А оскільки вигнання корінного народу Криму було скоєно «назавжди», тепер відпала й необхідність особливого статусу Криму. 30 червня 1945 року Указом Президії Верховної Ради СРСР кримську автономію було ліквідовано, Крим перетворено на область, що й доводить, що суб’єктом тієї автономії був кримськотатарський народ.
– Розкажіть, як кримськотатарський народ пережив роки вигнання?
– Усі 45 років свого вигнання кримськотатарський народ відчайдушно боровся з режимом СРСР за право повернутися на свою землю. Кримськотатарський національний рух, в основу якого було покладено принцип ненасильства, був одним із наймасовіших національних рухів за часів СРСР.
Суть всех требований крымских татар, если упростить, укладывалась в два слова: возвращение и восстановление
Сотні кримських татар засуджувалися до позбавлення волі, тисячі зазнавали переслідувань, інших дискримінацій лише за те, що відкрито ставили свої підписи під вимогами зняти заборону на повернення народу на свою землю та відновити національно-територіальну автономію, що гарантувало б збереження корінного народу Криму.
Суть усіх вимог кримських татар, якщо спростити, укладалася у два слова: повернення та відновлення. І ось у 1991-92 роках автономія була відтворена і… відразу під виглядом територіальної перетворена на національну російську.
– А як національний рух домігся повернення народу на Батьківщину?
Москва ж завжди відповідала однотипно: повернення кримських татар неможливе
– На наші вимоги Москва ж завжди відповідала однотипно: повернення кримських татар неможливе, бо Кримська область перенаселена, а зміна статусу Криму не має потреби, оскільки існуючий статус області повністю відповідає цілям «народногосподарських завдань, які ставляться радянським урядом».
Останнє таке твердження звучало 1988 року з вуст Андрія Громико, голови Президії ВР СРСР, який очолював чергову комісію, створену після масових виступів кримських татар на Червоній площі в Москві влітку 1987 року.
– Москва ліквідувала автономію, але ж Москва й взялася за «відтворення» її… у своїх інтересах. Що сталося насправді?
Сотні, потім тисячі сімей кримських татар щодня почали прибувати на Кримський півострів, а влада вже не могла їх зупинити
– Так, минуло лише кілька років після категоричних відмов, і Москва кардинально змінила свою позицію щодо статусу Криму. Більше того, вона наказала Кримському обкому КП України, щоб він ініціював референдум за автономний статус півострова. Причинами такого стрімкого розвороту стали наростаюче масове повернення кримських татар на свою батьківщину та процеси дезінтеграції СРСР, зокрема прагнення українського народу до незалежності, які набирали чинності з кожним днем. Сотні, потім тисячі сімей кримських татар щодня почали прибувати на Кримський півострів, а влада вже не могла їх зупинити.
У такій ситуації Кремль спішно намагається побудувати нові перешкоди, які, з одного боку, не дозволили б у результаті повернення кримськотатарського народу змінити статус Криму на національно-територіальну автономію, з іншого – не допустити виходу України з СРСР шляхом створення на її території проблемного регіону, який дозволяв би Москві будь-якої миті вчиняти силові дії для збереження контролю над Україною. Крим став якорем, який міцно прив’язав Україну до Росії.
Буквально останніми місяцями СРСР такий план вдався – у січні 1991 року в Криму було організовано референдум, на який було винесено питання: «Ви за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР та учасника Союзного договору?».
І хоча проти референдуму категорично виступили Організація кримськотатарського національного руху, Народний Рух України, Українська республіканська партія, інші українські політичні та громадські організації національно-демократичного спрямування, такий референдум відбувся 20 січня 1991 року, а вже 12 лютого 1991 року Верховна Рада України ухвалила Закон. Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». А потім було прийнято конституцію, затверджену Києвом, з автономією зовсім іншого типу.
У керівництва тоді ще радянської України забракло мужності вистояти перед натиском Москви
Стало зрозуміло, що це був задум, який був прихований від учасників референдуму. Кримчани були грубо обдурені. У керівництва тоді ще радянської України забракло мужності вистояти перед натиском Москви. В результаті на території України з’явилася автономна територія, в якій російській етнічній більшості було створено всі правові умови для абсолютного домінування над корінним кримськотатарським народом та етнічними українцями, які проживали в Криму.
Таким чином, наприкінці СРСР Українська держава одержала бомбу уповільненої дії у вигляді російського анклаву на своїй території, яка і була підірвана Москвою у 2014 році.
– З перших місяців існування автономії проросійські політики на чолі її показали, що їх мета Росія. Більше того, підтримка Чорноморського флоту чітко вказувала на те, що це «троянський кінь» в Україні. Як ви вважаєте, чому з цього факту не зробили висновків в Україні та чому російський напрямок політики вижив?
– У 1991 році політичний Київ припустився фатальної помилки, створивши російську автономію, нехтуючи правами та інтересами кримськотатарського народу та близько 500 тисяч етнічних українців, які проживають у Криму. Тепер настав час виправити цю помилку, трансформувавши існуючу кримську територіальну автономію, – а ми розуміємо, що територіальних автономій не буває, територія не може бути суб’єктом автономії, ним завжди виступають люди, та чи інша частина населення! – до національно-територіальної автономії як форми самовизначення кримськотатарського народу у складі Української держави.
Від розпаду СРСР минуло всього 3 роки, але свідомість багатьох людей не встигала за кардинальними змінами, що відбувалися в їхньому житті та навколо них. Багато хто з них все ще продовжував керуватися принципами та цінностями, які вбивали в їхні голови усі попередні десятиліття.
Москва вже тоді чекала на зручний момент, щоб перейти до більш активних дій щодо підтримки кримських сепаратистів
Що стосується Юрія Мєшкова, першого і останнього президента Криму, а також направленого Москвою керувати урядом Криму Євгена Сабурова, то їхня мета була очевидною – відторгнути Крим від України та приєднати до Росії. Як мені пригадується, вони особливо це й не приховували. Думаю і Москва вже тоді чекала на зручний момент, щоб перейти до більш активних дій щодо підтримки кримських сепаратистів, проте перша чеченська війна не дозволила їй це зробити.
Відкрита підтримка Росією проросійських сил у Криму не припинялася жодного дня, аж до окупації Криму у березні 2014 року. Беззубість тогочасного політичного Києва, окрім штучної енергетичної залежності від Росії та потреби у широкому російському ринку для українських виробників, пояснюється особливим впливом українських політичних партій, які виступають провідниками політики Кремля в Україні. Насамперед, Комуністичної партії України.
– Не секрет, що довгі роки через пропагандистський вплив Росії кримських татар у Криму вважали сепаратистами. Спростувало цей висновок саме життя. Більше того, проросійські політики-колаборанти в Криму зараз однозначно заявляють, що саме вони відразу ж після референдуму 1991 року очолювали сепаратистський рух Криму до Росії, який і завершився анексією півострова в 2014 році. А кримські татари насправді довели свій патріотизм. Чому, на вашу думку, у 90-х, і нульових, і десятих політикум України не бачив істини?
– Думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо скажу, що для переважної частини українського політикуму питання виборів найчастіше переважають над іншими цілями та завданнями. Замість серйозно займатися становленням і зміцненням незалежної Української держави, для багатьох політиків було простіше отримати симпатії виборців популярними обіцянками, іноді – політичними спекуляціями. У тому числі й обіцянками надати російській мові статус другої державної в Україні, збільшити термін перебування Чорноморського флоту РФ у Криму, укласти з Росією митний союз, вступити до ОДКБ тощо.
– У ході звинувачення кримських татар, і, зокрема, Меджлісу, у сепаратизмі російські та проросійські пропагандисти розпускали чутку, що Крим прагне приєднати до себе Туреччина, хоча, наскільки я пам’ятаю, ніхто з політиків, органів влади чи організацій Турецької Республіки ніколи не заявляв про таке прагнення, тоді як заяви про прагнення приєднати Крим до Росії постійно звучали з вуст Лужкова та інших політиків Росії, а Верховна Рада РФ ще 1993 року ухвалила постанову «про російський статус Севастополя» тощо. Чому це прозоре маскування не розгадав український політикум?
Ті, кого вважали «старшими братами і сестрами», виявилися загарбниками та окупантами
– Поверхове та популістське ставлення особливо виявлялося у Криму по відношенню до російськомовних жителів. Тим більше для додаткової їхньої мобілізації можна було завжди залякати їх кримськими татарами, які, мовляв, виношують страшні плани щодо відторгнення Криму та приєднання його до Туреччини.
Справді, події лютого – березня 2014 року і всі 9 років окупації Криму РФ всі розставили на свої місця: ті, кого вважали «старшими братами і сестрами», виявилися загарбниками та окупантами; ті, кого вважали сепаратистами, масово виступили на підтримку територіальної цілісності Української держави.
Український інформаційний простір до 2014 року був відкритий для російських медіа. Але й не можна говорити, що українське суспільство замовчувало небезпеку кремлівських наративів, які цілодобово поширювалися російськими медіа. Інша річ, як у Верховній Раді України, так і в уряді завжди знаходилися впливові сили, які відкрито захищали інтереси Росії.
Серед явних сигналів, що свідчили про загарбницькі наміри Москви щодо України, стали будівництво греблі від Таманського півострова у бік українського острова Тузла у 2003 році та військова агресія Росії проти Грузії у 2008 році.
Нашою ж відповіддю було… укладення Харківських угод, згідно з якими очікуваний початковий термін перебування Чорноморського флоту Росії в Криму з 2017 року було продовжено до 2042 року.
– Війна 2014-го і тим більше повномасштабне вторгнення 2022 року поставили все на свої місця: Росія – агресор, проросійські політики у Криму – сепаратисти, ЧФ РФ відіграв значну роль у захопленні Криму, кримські татари – патріоти свого Криму та України, у складі яких він знаходиться. Чи це усвідомлює сучасний український політикум, як це змінює ситуацію в Україні?
– Датою, що свідчить про кардинальну зміну ставлення українського політикуму загалом стосовно кримськотатарського народу, я назвав би 20 березня 2014 року, коли Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України про гарантію прав кримськотатарського народу » та визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їх право на самовизначення у складі України.
Найочікуваніші кримськотатарським народом рішення ще доведеться ухвалити
Потім були інші рішення в цьому напрямку, коли законодавець у своїй роботі враховував наявність в Україні корінних народів, зокрема кримськотатарського народу. Скажімо, при ухваленні закону України «Про освіту» або «Про телебачення та радіомовлення».
Наступною важливою віхою стало ухвалення у 2021 році з ініціативи президента України Володимира Зеленського Закону України «Про корінні народи України».
Однак найочікуваніші кримськотатарським народом рішення ще доведеться ухвалити. Йдеться, звичайно, про внесення змін до Конституції України в частині Автономної Республіки Крим.
– Чи може Крим після звільнення та закінчення війни залишатися у тому статусі, в якому він був до анексії Криму?
– Останнім часом у медіа почали з’являтися окремі думки про те, що автономний статус Криму має бути скасовано, а Криму надати статусу області. При цьому одні з авторів таких підходів стверджують, що сама наявність автономії у складі унітарної України є неприпустимою. Проте автори таких категоричних тверджень замовчують, що такі розвинені унітарні держави, як Великобританія, Іспанія, Данія, Італія, Фінляндія та інші мають у своєму складі автономні утворення і не збираються їх скасовувати.
Автономії не було у Луганській та Донецькій областях. І вони також були захоплені. Отже питання не в автономії, а в її сутності
Ми розуміємо причини появи таких підходів на тлі війни, адже в Криму Росії вдалося досить легко окупувати територію на відміну від інших територій. Ця ситуація в 2014 році призводить багатьох людей до думки, що не було б там автономії, то все було б нормально. Але автономії не було у Луганській та Донецькій областях. І вони також були захоплені. Отже питання не в автономії, а в її сутності.
Слід також згадати про наявність у Криму Чорноморського флоту РФ. Я стверджую, що саме нерозвиненість кримської автономії, недотримання прав корінного кримськотатарського народу, недотримання прав етнічних українців у Криму, монополія та домінанта російської етнічної більшості – це є причина нинішньої російської присутності на Кримському півострові.
– Якими можуть бути напрями трансформації статусу Криму в умовах сучасної світової політики та міжнародного права?
Створені на території Криму Автономна Республіка Крим та Севастополь підлягають трансформації в національно-територіальну автономію
– Кримський півострів є невід’ємною складовою України, а створені на його території Автономна Республіка Крим та Севастополь підлягають трансформації в національно-територіальну автономію, яка здійснюватиме повноваження, визначені Конституцією України. Власне, таким чином буде виправлено фатальну помилку лютого 1991 року, допущену Верховною Радою України, нарешті буде вказано суб’єкт автономії, яким, безумовно, є корінний народ Криму.
Але для цього, якщо щиро, потрібно досягти високого рівня усвідомлення українським суспільством своєї особливої ролі та відповідальності за збереження та розвиток корінних народів України, які становлять українську політичну націю. Саме відповідальність суспільства дозволить знаходити оптимальні правові рішення щодо наповнення змістом кримської автономії, який, у свою чергу, має надати можливість кримськотатарському народу реалізувати своє право на самовизначення у складі Української держави.
На моє переконання, трансформована Кримська автономія має відповідати таким умовам: усунення монополії етнічної більшості, уникнення ультиматумів з боку будь-якої етнічної спільноти та непохитність державного суверенітету України на території автономії.
– Як до цих ідей ставляться у європейському політикумі та міжнародних організаціях? Як це впливає на прагнення України до ЄС та НАТО?
– У низці країн-членів ЄС багатий і, головне, успішний досвід взаємодії держави з автономними утвореннями на своїх територіях. Мені, наприклад, дуже симпатизує досвід Італії, Великої Британії. Однак очевидно, що досвід жодної країни неможливо автоматично перенести до України. Інша річ, знаючи досвід інших держав, ми можемо уникнути помилок.
Ніхто не сумнівається у тому, що війна закінчиться перемогою України та відновленням її територіальної цілісності
Щодо європейського політикуму, зазначу, що у Резолюції Європейського парламенту від 11 лютого 2021 року про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (2019/2202(INI) міститься і такий пункт: «Внести зміни до Конституції, які визнають національно-територіальну автономію Криму у складі , що випливає з невід’ємного права корінного кримськотатарського народу на самовизначення».
Український народ десятий рік поспіль протистоїть військовій агресії з боку потужної ядерної держави – Росії. Це неймовірно важке випробування, тисячі чоловіків та жінок віддали своє життя, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет України. Ніхто не сумнівається у тому, що війна закінчиться перемогою України та відновленням її територіальної цілісності.
Впевнений, що українська нація, яка згуртувала навколо себе всі корінні народи та національні меншини, що мешкають на території України, в єдину політичну націю, тепер завжди знаходитиме рішення, що повністю відповідають міжнародному праву та сприятимуть демократичному розвитку незалежної України.
