Спеціально для Крим.Реалії
Загибель Москви не означала загибелі Московії. Казань та Астрахань, війна за які розпочалася ще двадцять років тому, все ще перебували в руках Івана Грозного. Девлет Герай, користуючись правом переможця, зажадав їхньої передачі Криму. Але чи опинилися Волга під контролем Бахчисарая?
Поки Москва горіла, а Девлет Герай спустошував Рязанщину, Іван IV переховувався у Вологді. За повідомленням англійського купця і дипломата Джерома Горсея, «сильно засмучений і вражений нещастям, що спіткало його, він, маючи серед супроводжуючих митрополитів, єпископів, священників, великих князів і старовинну знать, послав за ними і скликав їх на царську раду, а коли ворог пішов, він розпустив свою армію, яка не зробила на його захист жодного пострілу; допитував, катував, мучив багатьох воєвод і головних воєначальників, засудив деяких до смерті, конфіскував їхнє добро і землю, розорив їхні пологи та сім’ї, випустивши указ про очищення, відбудову та заселення Москви».
Загалом, за повідомленням колишніх опричників Йоганна Таубе та Елерта Крузе, було повішено, обезголовлено, отруєно та забито батогами на смерть близько ста аристократів. Не пощадив цар навіть свого шваґра князя Михайла Темрюковича – він був посаджений на кіл через підозру в зраді. Зрозуміло, це було не так – чутка про участь його родичів у поході на Москву виявилася хибною, проте зізнатися в цьому було не можна, тому царський агент у Криму Севрюк Клавшов заявив, що Михайло «їхав з полку в полк і загинув безвісно». Було вбито також дружину і малолітнього сина князя.
Тим часом, переходячи через кордон Московії, Девлет Герай відправив Івану IV гінців, які зустрілися з царем 15 червня 1571 року в селі Братошино на північний схід від Москви. «Всі вони були на хороших конях, одягнені в підперезаний хутряний одяг з чорними шапками з хутра», – передавав Горсей.
Існує два описи того, що трапилося на царському дворі того дня. Згідно з Горсеєм, до посольства «була приставлена варта, яка стерегла їх у темних кімнатах, найкращою їжею для них було смердюче кінське м’ясо і вода, їм не давали ані хліба, ані пива, ані постелі. Коли настав час представити посла цареві, всі вони зазнали ще й інших образ і зневаг, але перенесли все з байдужістю і презирством». Зі свого боку, «цар прийняв їх у всій пишності своєї величі, три вінці стояли перед ним, він сидів в оточенні своїх князів та бояр».
Однак, можливо, що, розповідаючи іноземцю про цю зустріч, московіти прикрашали дійсність. Місцеве джерело, «Піскарьовський літописець», малює прямо протилежну картину: Іван «вбрався у свитку, бусир і в шубу баранячу, і бояри. І послам відмовив: «А бачиш мене, в чому я? Так-де мене цар [тобто хан] зробив. Все моє царство виполонив і скарбницю підпалив, дати мені нічого цареві». Але не виключено, що ці описи не суперечать, а доповнюють один одного у часі.
Хай там як, на прийомі «з посла зняли кожух і шапку, і одягли одяг, затканий золотом, і дорогу шапку», – писав Горсей. «Посланникові було виявлено повну повагу», – повідомляв сам Девлет Герай у Стамбул.
Гонець «без будь-якого вітання» заявив, що хан «великий цар усіх земель і ханств, нехай осяє сонце його дні, послав до нього, Івана Васильовича, його васала і великого князя всієї Русі, з його дозволу, дізнатися, як йому припало до душі покарання мечем, вогнем та голодом».
Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого та голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще хвалишся, що я-де московський государ! Девлет Герай
Потім він передав ханську грамоту, в якій говорилося: «Палю і пустошу все через Казань і Астрахань, а всього світу багатство уподібнюю до праху, сподіваючись на величність Божу. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого та голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще хвалишся, що я-де московський государ! Були б у тебе сором і сила, то ти прийшов би проти нас і стояв. Захочеш із нами душевною думкою в дружбі бути, так віддай наші юрти – Астрахань і Казань; а захочеш скарбницею та грішми всесвітнє багатство нам давати – не треба; бажання наше – Казань та Астрахань, а держави твоєї шляхи я бачив і пізнав».
І формою, і змістом ультиматум був надзвичайно принизливим для Івана IV. Прийняти ці вимоги означало відмовитися від усіх плодів двадцятирічних завоювань на Волзі, але й відкинути їх було неможливо. Мабуть, саме тоді цар і затіяв перевдягання, але на кримського гінця маскарад враження не справив. Він дістав довгий гострий ніж («брудний» за Горсеєм і «окований золотом з камінням» за літописцем) і запропонував Івану перерізати собі горло і тим позбутися ганьби. Тоді кримця «квапливо виштовхнули з палати без відповіді і спробували відібрати дорогу шапку й одяг, але він і його супроводжуючі боролися так запекло, що цього не вдалося зробити».
Іван IV «впав у сильний напад люті, послав за своїм духівником, рвав на собі волосся і бороду, як божевільний. Начальник варти благав царя наказати порубати кримців на шматки, але відповіді не було».
Наступного дня Іван IV запросив кримських мурз на урочистий обід, а 17 червня відпустив їх додому. На прощання цар наказав передати, що це не хан «покарав мене, а Бог і Христос за мої гріхи і гріхи моїх людей дав йому, диявольському виродкові, випадок і силу бути виконавцем його волі й докором мені» (за Горсеєм) або «Ми з братом своїм із Девлет-Кіреєм царем у братстві та дружбі бути хочемо, і Астраханню задля любові братові своєму хочемо поступитися» (за літописцем). Шукаючи прихильності хана, цар видав гінцям одного знатного кримського бранця, який прийняв у Москві християнство.
Якщо ти сердишся за відмову до Казані та Астрахані, то ми Астраханню хочемо тобі поступитися, тільки тепер швидко цій справі статися не можна Іван IV
Судячи з відправлених до Криму грамот, Іван IV усвідомлював безперспективність свого становища, і був готовий частково задовольнити вимоги Девлета Герая. Цар писав хану: «Ти в грамоті пишеш про війну, і якщо я про це ж писатиму, то до доброї справи не прийдемо. Якщо ти сердишся за відмову до Казані та Астрахані, то ми Астраханню хочемо тобі поступитися, тільки тепер швидко цій справі статися не можна: для неї повинні бути у нас твої посли, а гінцями такої великої справи зробити неможливо; до тих би пір ти пожалував, дав строки і землі нашої не воював». Гінцю з листом було наказано «від хана не ходити назад, а говорити про все смирно, з чолобиттям, не в розбрат, щоби від якихось промов гніву не було».
Готовність поступитися хоча б Астраханню (але не Казанню) лише за два роки після її успішного захисту від турецьких військ показує, наскільки руйнівним видавався похід Девлета Герая на Москву. Однак Іван IV не був би собою, якби не спробував знайти лазівку. Послу Афанасію Нагому він наказав не суперечити хану, але розвідати, як той вчинить із отриманим містом. «Чи не можна так зробити: щоб хан посадив в Астрахані сина свого, а при ньому був би наш боярин, як у Касимові, а нашим людям, які в Астрахані, насильства ніякого не було б, і дорога до нашої держави з усіх земель не зачинилася б, і чи не можна нам зі своєї руки посадити в Астрахані ханського сина?». Однак хан у листі, відправленому з посланцем мірзою Мурадом, відповів цареві: «Що нам Астрахань даєш, а Казані не даєш, то нам негоже здається: однієї й тієї ж річки верхів’я у тебе буде, а устю у мене як бути?!».
Не покладаючись на переговори, вже в червні 1571 року Іван IV наказав розгорнути 3 полки на берегах Оки – менше, ніж зазвичай, але краще, ніж нічого. У жовтні князь Іван Воротинський, де-факто головний воєвода Московії, вийшов у Дике Поле і підпалив траву аж до Дніпра, щоб унеможливити осінній напад кримців. Наприкінці грудня за царським указом було зроблено засіку за Перемишлем – у тому місці, де у травні через Жиздру переправився хан.
Проте Девлет Герай не поспішав нападати. Зумівши з 40-тисячним військом знищити Москву, чого не досяг Мехмед Герай півстоліттям раніше, він збирався наступного року повторити похід із ще більшими силами. Відразу після повернення в Бахчисарай Девлет пригрозив Клавшову: «А як не віддасть мені государ ваш Казані та Астрахані, то мені з ним у мирі ніяк не бувати, а почну його воювати. А весною піду на нього. А прийшовши до Москви, стану, пройшовши Москву, і великий князь від мене піде на Білу Воду. А зі мною не стане, і я за ним пошлю. А Астрахань та Казань візьму». Похід 1571 року приніс хану прізвисько «тахталгана», тобто «завойовника трону», хоча до царського престолу в Кремлі він не дійшов. Майбутня кампанія могла дати йому славу володаря Волги, а то й повного підкорювача Московії.
А як не віддасть мені государ ваш Казані та Астрахані, то мені з ним у мирі ніяк не бувати, а почну його воювати Девлет Герай
Іван IV не міг не розуміти цього, тому поряд зі спробою зв’язати Крим довгими переговорами, того ж літа він почав облаштовувати свою тимчасову резиденцію в Новгороді – більш захищеному від загрози з півдня, ніж Москва. Вже у грудні цар переїхав туди з особистою скарбницею під охороною 500 стрільців, а 9-10 лютого 1572 року до Новгорода на 450 возах перевезли державну скарбницю.
Але ще до того, 5 лютого, все в тому ж таки Братошині Іван IV дав аудієнцію старому кримському послу Янболдую, який уже 10 років томився в Московії, і новому гінцю Джан Мехмеду (Ян Магмету). Минулорічний шок минув, тож цар відмовився обговорювати долю Казані та Астрахані, сказавши, що необхідно обмінятися повноважними посольствами для залагодження всіх кримсько-московських протиріч, а не обмежуватися відправкою гінців із грамотами. «Брат наш, Девлет-Кірей, на те не сподівався б, що нашу землю воював; шабля січе часом, а якщо стане часто сікти, то затупіє, а іноді й вістря у неї зламається; просить він у нас Казані та Астрахані; але без договору і без послів як такій великій справі статися?».
Девлет Герай під приводом скорих весіль дочок та обрізання синів просив у Івана IV «учинити дружбу» й дати дві тисячі рублів. Той, звичайно, відмовився: «Землю нашу він повоював, і наша земля від його війни стала порожня, і взяти ні з кого нічого не можна». Хану ж написав так: «Ти у грамоті своїй писав до нас, що в твоїх очах скарбниці й багатства праху уподібнилися, і нам всупереч твоїй грамоті як можна посилати такі великі запити? Що у нас нагодилося, двісті карбованців, то ми й послали до тебе».
У березні 1572 року Іван IV ще раз відправив гінців до Криму з листами, в яких повторював свою позицію про необхідність обміну посольствами. Нагому ж наказав пообіцяти хану платити подвійні поминки – «Магмет-Кіреївські» і польські – аби той відмовився від претензій на Казань та Астрахань.
Але Девлета Герая вже не можна було спантеличити затягуванням переговорів і, тим більше, підкупити. Нова війна стала неминучою.
Втім, це вже інша історія.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
