Спеціально для Крим.Реалії
Провал кримсько-турецького походу на Астрахань 1569 року, здавалося, назавжди поставив хрест на активній зовнішній політиці Бахчисарая в Східній Європі. Та й усі попередні спроби кримців прорватися в серце Московії, зроблені в минулі два десятиліття, не мали успіху. Тим фантастичнішим виглядав успіх походу Девлета Герая у 1571 році прямо на ворожу столицю. Але про все по порядку.
Повернувшись із Астраханського походу восени 1569 року, Девлет Герай викликав до себе мурзу Сулеша, давнього посередника у відносинах із Москвою, і поскаржився йому: «З чим мені послати тепер у Москву? Не знаю, чого просити. Астраханським походом я турків виснажив; прийшовши під Астрахань, я за річку не переправився і до міста не приступав; я так робив і для московського царя, і для себе також: мені не хотілося, щоб Астрахань була за турецьким, хотів я собі допомогти, щоб турецького люди на Крим не ходили».
Виключивши Османську імперію з рівняння, хан вирішив повернути собі ініціативу в кримсько-московських відносинах
Виключивши Османську імперію з рівняння, хан вирішив повернути собі ініціативу в кримсько-московських відносинах. У січні 1570 року Девлет Герай відправив до Івана IV гінця зі стандартними вимогами: передача Криму Казані та Астрахані, збільшення поминок до рівня Мехмеда Герая – 1000 рублів, хутра та кречетів, а також повернення кримського посла Янболдуя, без чого хан не збирався відпускати до Москви посла Афанасія Нагого.
Проте Іван IV, натхненний провалом турецької експедиції, не тільки відмовив Девлету Гераю у містах (як і очікувалося), а й відверто хамськи відповів про данину. «Ми б тобі, брату своєму, за Магмет-Киреєвські поминки не постояли, але в Москві була пожежа велика, і книги, в яких ті поминки значилися, загубилися; а який ти нам рахунок надіслав Магмет-Киреєвським поминкам, то тут старі люди кажуть, що стільки ніколи не посилалося, і ти б, брат наш, цей рахунок переглянув і дав нам знати, як тобі з нами наперед у дружбі та братстві бути».
Ця пожежа справді мала місце, але аж 1547 року, і раніше посилатися на неї цар собі не дозволяв. Зрозуміло, після такої відповіді слід було чекати кримського вторгнення, і тому навесні у боєготовність було приведено опричне військо – воно мало йти на допомогу прикордонним воєводам у разі нападу. Проте велику рать на берегах Оки допоки не розгортали.
13 травня 1570 року передові кримські роз’їзди зіткнулися на Муравському шляху з московською вартою. Землі між Рязанню та Каширою були спустошені кількома десятками тисяч кримців на чолі з калгою Мехмедом. Але 21 травня під Рязанню двоє опричних воєвод «зійшлися… з кримськими людьми вночі, і кримських людей побили, і язиків багато взяли, і багато полону відбили». Не чекаючи на підхід основних сил противника, калга велів відступати.
Шкода московитам була велика, але й момент раптовості був втрачений. Велика рать була розгорнута «на березі», тож сподіватися на повторення успіху в новому поході не вартувало. Тож у червні Сулеш передавав Нагому, що похід калги був здійснений проти волі Девлета і що той незадоволений діями спадкоємця.
Інший ханський син, Аділь, навесні того ж 1570 року здійснив військову експедицію на Північний Кавказ. Кампанія проти черкесів раптово виявилася доволі складною, Аділь надіслав батькові прохання виділити на допомогу рушничних стрільців, але той відмовив. Втім, союзні Московії черкеси на чолі з князем Темрюком були розбиті на річці Ахуспі та змушені присягнути на вірність Криму.
Розладналися й відносини з Великою Ногайською ордою. Незабаром після (а може, й унаслідок) провалу Астраханської експедиції бей Дін-Ахмат відмовився видавати свою дочку за ханського сина Алпа, мотивувавши це нібито «безчестям» попередніх подібних шлюбів (що було не так). Крім того, бея образила якась деталь у ханських грамотах, тож на рік стосунки були перервані.
Невдачі у зовнішній політиці парадоксально призвели до внутрішнього згуртування в кримському суспільстві
Однак невдачі у зовнішній політиці парадоксально призвели до внутрішнього згуртування в кримському суспільстві. Коли навесні 1570 року через Кефе до Стамбула проїжджав царський посол Іван Новосільцев, його люди чули від місцевих, що «Государ московський з турецьким помирилися, а нашого кримського турецький хоче зжити, і ми всі государю своєму говорили і на прямому слові стали, що нам свого государя турецькому не видати, і проти турецького та московського стояти міцно».
Влітку до Москви дійшли чутки, що Девлет Герай готується до масштабного походу вже восени. 19 серпня люди рильського намісника на Муравському шляху натрапили на велике кримське військо: «багато вогнів, а від кінських стад пирск [тут: тупіт] великий та іржання», після чого два дні рятувалися втечею. Подібні вісті невдовзі прийшли і від путивльського намісника – там у кримський полон потрапив голова московських вартових.
П’ять полків великої раті князя Івана Бєльського стали в трикутнику Коломна-Кашира-Серпухов, чотири опричні полки зосередилися в Калузі. Сам Іван IV готувався особисто виступити назустріч головним ханським силам. Царю на руку грало те, що у червні він уклав перемир’я з Річчю Посполитою, тож раптового удару із заходу можна було не побоюватися.
Новини з-під Рильська надійшли до Москви 4 вересня але ще 3-го 30-тисячне кримське військо форсувало Сіверський Донець. Вранці 12 вересня 6-7 тисяч кримців підступили до Новосиля, але ввечері відійшли, не штурмуючи міста. 16 вересня, отримавши від Бєльського новину про намір хана йти на Тулу, Іван IV на чолі 20-тисячного війська пішов «проти недруга свого кримського царя та царевичів із багатьма людьми шукати прямого діла».
Прибувши до Серпухова 19 вересня, Іван IV провів там три дні в очікуванні звісток про супротивника, але основні кримські сили вже повернули назад. Один лише 2,5-тисячний загін наприкінці жовтня напав на Стародубщину. Розгніваний цар зібрав військову раду для вирішення питання – чи йшлося про хибну тривогу, що відірвала правителя від запланованого походу на Ревель, чи про недбайливість воєначальників, які не зуміли перехопити хана на зворотному шляху. Історики розходяться у думках щодо відповідальності: одні звинувачують польових вартових, інші – головного воєводу. У будь-якому випадку на раді 22 вересня бояри ухвалили цареві повертатися до Москви, а полкам стояти на березі ще тиждень після 1 жовтня, потім розходитися додому. Вартову службу належало реформувати – і це завдання поклали на князя Михайла Воротинського.
16 лютого 1571 року був затверджений складений Воротинським «Боярський приговор про станичну і сторожову службу» – перший статут прикордонників у Росії. Він передбачав і стаціонарний, і мобільний нагляд за кордоном, вартовим платили високу платню, а за залишення посту загрожувала смертна кара. Але реформа не встигла набрати ходу та зупинити весняну катастрофу.
Тим часом Девлет Герай, певно, зневірившись у своїй здатності зламати Московію силою, наприкінці 1570 року прислав гінця із пропозицією негайно розміняти старих послів. На загальний подив, не порушувалися питання не тільки про «Мехмедові поминки» чи приналежність Астрахані, а й навіть про відправку нових послів. Але й у цьому хану було відмовлено – Янболдуй залишився у Москві, Нагой – у Бахчисараї.
Натомість Кремль у березні 1571 року прислав на півострів гінця Івана Шапкіна, а з ним – таємного агента Севрюка Клавшова, завданням якого було розвідати стан відносин між Кримом і Туреччиною, а також підтримати зв’язок із мурзою Сулешем. Як йому вдалося дізнатися, султан Селім II не давав хану прямого дозволу на похід, але й не заперечував проти нього.
Девлет Герай, зі свого боку, перебував під тиском «казанської партії» при дворі, що виступала за війну з Московією, ногайських мурз і черкеських князів. Крім того, його дуже дратували спроби Івана IV налагодити прямі стосунки із султаном поверх ханської голови.
12 лютого 1571 року до Девлета Герая привели 10 московських бранців, захоплених за риболовлею на Пслі. Син боярський Федір Жуков на допиті показав, що «на Москві у всіх містах мор і меженина [тобто посуха] велика», що всі сили царя зосереджені в Лівонії та що «з кримської сторони в містах воєвод і застав немає». Незабаром ці відомості отримали підтвердження – з московської служби через конфлікт з опричниками втік мурза Ібраїм із сином, ще двома мурзами та 130 татарами.
На річці Альмі 14 березня Девлет Герай провів нараду «про війну, як іти на государеву украйну». Але перед початком бойових дій належало звернутися за допомогою до союзників і залагодити фінансові справи. Тож у Велику Ногайську орду поїхали гінці з повторною пропозицією шлюбу, і навіть «Тинехмата князя і мурз піднімати на государя московського» і Астрахань.
Ногайський бей відповів згодою (втім, весілля так і не відбулося), але поставив умову: «Тільки… турецький і кримський цар дадуть нам платні більше за московського государя, і ми… з турецьким і з кримським царем на московського государя заразом станемо промишляти; а взявши Астрахань, віддамо турецькому. А тільки… дадуть нам платні менше за московського государя, і ми… з ними на московського государя не станемо. Нащо… нам у себе платні втратити?». Дін-Ахмата запевнили, що дадуть «жалування перед московським государем удвічі». Тоді ж згоду на участь у поході було отримано й у Малої Ногайської орди.
Нічого змінити вже було не можна – війна почалася
З грамоти польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II, відправленої хану в 1571 році, відомо, що Девлет Герай був незадоволений договором, укладеним колишнім послом Скуміном Тишкевичем, звинувачував свого переписувача у зміні кількох стародавніх статей без його відома і пропонував видати нову. Король висловив своє здивування тим, що хан спочатку поклявся дотримуватися договору і певний час дотримувався його, аби невдовзі передумати. Втім, Сигізмунд відправив на півострів іншого посланця, Юрія Биковського, для укладання нової угоди. Биковський домовився з ханом про відновлення виплат поминок у попередньому обсязі – 394 рулони лондонської сукняної тканини на 13 тисяч золотих, 2 тисячі монет та додаткові подарунки хану та 30-40 його наближеним. Втім, якщо Девлет і видав послу новий ярлик, документ не зберігся.
І ось, 5 квітня 1571 року тлумач сказав Нагому, що хан «пішов з Альми на Перекоп, а з Перекопа йде на государя нашого украйну». Клавшов додає, що посол за допомогою якогось служивого татарина зумів таємно сповістити Москву про початок великої війни, хоча сам Нагой про це замовчує. У будь-якому випадку, нічого змінити вже було не можна – війна почалася.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
