Історик Сергій Гуменний провів у Луцьку лекцію «Волинська трагедія і польсько-український конфлікт пам’яті: минуле і сьогодення». Виступ відбувся у суботу, 29 березня у межах історичного фестивалю «Legio Волинь».
На лекції побувала журналістка Район.Історія.
Засновник та організатор фестивалю Євгеній Шатілов розповів, що останні роки «Legio Historica» практикує виїзні заходи.
«Ми також хочемо мережувати історичну спільноту різних регіонів, тому окрім місцевих фахівців, дослідників, активістів, до нас підтягуються наші спікери з Києва та інших регіонів. Вони спілкуються, взаємодіють, і з того виходять нові, класні та цікаві проєкти», – сказав Євгеній Шатілов.
Оскільки фестиваль проводять у Луцьку, організатори не могли не внести до програми тему Волинської трагедії.
«Питання є дуже контроверсійним, тому я вирішив зробити такий дисклеймер: ми дякуємо польському народу за всю допомогу, яку він нам надає з часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Моя доповідь не містить оціночних суджень. Вона базується лише на тих матеріалах, які є в вільному доступі», – почав Сергій Гуменний.
Лектор зауважив, що традиційно про Волинську трагедію говорять як про обопільні етнічні чистки конфліктуючого польського та українського населення. У Польщі на державному рівні прийняте визначення «Rzeź wołyńska», тобто «Волинська різанина» і визнається геноцидом. В Україні використовують термінологію Волинська трагедія.
Сили, які були залучені: загони, підпорядковані ОУН та загони самооборони з української сторони; «Армія Крайова», батальйони Хлопські та Шуцманшафту з польського боку; радянські партизани.
«Спойлер: саме коли радянські партизани з’являються на Волині, події починають розвертатися в набагато гіршому напрямку», – додав історик.
Читайте також: «Волинь-43»: що і чому поза увагою
Також дискусія в українській і польській історіографії ведеться щодо дат. Поляки вважають, що трагічні події почалися в першій половині 1943 року, а днем пам’яті жертв є 11 липня, «Кривава неділя».
Натомість українці, зокрема, в працях Володимира В’ятровича, Івана Розумовича-Патриляка та інших науковців, йдеться про те, що цим подіям передували події на Холмщині.
«Ґжеґож Мотика у своїй праці написав: «На зламі 1942-43 рр. ситуація оцінювалася позитивно. Допіру в березні 1943-го хвиля ліквідацій охопила великий обшар. Сталося це по дезертирстві української поліції». Згідно з поляками, трагедія вчинялася людьми, які були на службі німецької влади. Проте ми можемо сказати, що Волинську трагедію можна розглядати набагато ширше», – сказав Сергій Гуменний.
Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині
Як зазначив історик, трагічні події на Волині розпочалися задовго до злощасного літа 1943 року. Протистояння на цих теренах наростало поступово протягом першої половини ХХ століття.
Під час Першої світової війни у цих краях часто проходив фронт, через що важко було зрозуміти, яка влада закріпиться. Це спричиняло проблеми населення з проживанням, забезпеченням, пристосування до окупаційної австрійської влади.
На території Волині бої тривали ще з серпня 1914 року по завершення Першої світової війни, і це, додав Сергій Гуменний, викликало у людей нормалізацію насильства.
«Проте в цей період були й позитивні речі. З 19 квітня 1915 року починається контрнаступ армії Макензена. Після того австро-німецькі війська, а в їх складі Українські січові стрільці (УСС), проходять маршем в Галичину і заходять на Волинь. У складі УСС було достатньо багато високоінтелектуальних людей, діячів культури, які одразу подали прохання створити освітню мережу на Волині, але їм заборонили», – розповів він.
УСС дозволили лише створити округи, які мали здійснювати мобілізацію до австрійського війська. Проте стрільці не послухалися, а заснували школи, в яких у перервах між боями викладали військові, а також запрошували вчителів з Галичини.
За словами лектора, українське населення Волині фактично вперше отримало можливість здобувати українську освіту. Так тривало до кінця 1918 року, до падіння Австро-Угорщини.
«Перша світова закінчилася. Весь світ мав би святкувати збавлення від цього всесвітнього побоїща, але не українці. Тут війна продовжувалася з не меншою інтенсивністю. Одразу на Волинь заходять групи військ «Хелм» під командуванням генерал-підпоручника Стефана Маєвського, потім його заміняє уродженець Бережан Едвард Ридз-Сміглий», – зазначив Сергій Гуменний.
Читайте також: Володимир: яким було навчання в українській школі у 1916 році
У листопаді 1917 року вони зайняли Холмщину. У 1919 році дійшли до лінії Острог-Горинь-Березне-Клесів-Случ. Українські війська затиснули в «трикутник смерті»: на них тиснули білогвардійці, польські війська та більшовики.
Симон Петлюра вирішив укласти перемир’я. У 1920 році Польща та УНР уклали політичну угоду і військовий союз.
«Поляки не люблять термін «Чудо на Віслі», бо вони своєю боротьбою домоглися зупинки більшовиків, і ми не заперечуватимемо цей факт. Польські війська були героїчні, українські не менш, бо допомогли їм… Під тиском Антанти відбулося підписання Ризького мирного договору».
Проте війна не завершується. По-перше, українські війська взяли участь у Другому зимовому поході, а радянська сторона з 1921-1925 рік використовувала тактику гібридної війни.
«То була активна розвідка, з фокусом на так звані «вікна» на кордоні – це місцевість, яку наче охороняють, але не надто добре, пропускають диверсантів. Що треба було зробити радянській стороні? Створити видимість палаючих кресів: те, що під ногами поляків горить земля, що місцеві не хочуть тут їх бачити. Ми зараз не можемо точно сказати, наскільки українське місцеве населення підтримувало ці дії. Цього не можна точно прослідкувати, крім тих випадків, які є задокументовані радянською стороною, що вони діяли на користь радянської або української сторони. Знаємо одне: вони діяли проти поляків», – промовив лектор.
Активна розвідка завершилася на Ямпільському інциденті. У січні 1925 року на радянських прикордонників почали наближатися поляки. Напад, подумали перші й почали відстрілюватися, поляки їх перестріляли.
У Москві били на сполох, вважаючи, що Польща атакує, але згодом прийшло свідчення, що «нападниками» виявилися радянські диверсанти, переодягнені в польську форму. Та усе одно проникнення диверсантів тривало.
Тоді ж на Волинському воєводстві тривало «осадництво» польських солдатів, яким надавали землю, і коли середній наділ українського селянина складав 13 сотих, то ветерани польських військ, з якими ще недавно воювали українці – понад гектара. Така нерівномірність не могла сприяти зміцненню стосунків.
Однією із суперечних постатей є Генрик Юзевський. Чоловік вчився в київському університету, був у складі уряду УНР, а потім – воєводою Волині.
«Він часто казав: «Я з однаковою самовіддачею служив УНР, а потім Польщі». Його не можна звинуватити у нещирості, бо коли польська влада була змушена видати керівника Директорії Симона Петлюру радянській владі, він зник. Юзевський ховав Петлюру у себе вдома. Врешті коли один з урядовців прийшов до воєводи та питав де Петлюра, той відповів: «За стіною». Чоловік йому не повірив», – розповів Сергій Гуменний.
Генрик Юзевський намагався, щоб між двома сторонами настала злагода, проте сам своїми діями тривожив конфлікт. Зокрема, він видав розпорядження про заборону зборів й походи на козацькі могили біля Берестечка. Сума штрафу становила 500 злотих.
Разом з ним вела справи Центральна влада, яка вирізнялася шкідницькою політикою. Одна з реформ Станіслава Грабського 1924 року постановляла, що якщо у шкільній окрузі налічувалося щонайменше 20 дітей, батьки яких хотіли вчити їх польською, школа мала стати утраквістичною: заняття проводилися б двома мовами, проте дуже часто кількість уроків польською перевищувала.
Вже у 1937 році українських шкіл було лише вісім. Окрім того, не було місць, де готували українських вчителів. На кінець 1930 років відбулася ревіндикація – навернення до католицизму та відбирання майна православної церкви, що теж спричинило невдоволення населення.
Йосиф Кладочний, який у 1934 році був капеланом польського концтабору Береза Картузька, у 1939 році став його в’язнем через підтримку українського руху.
«Мимо цього страхіття здивування брало верх. Як таке може бути? Як такого щось може діятися у ХХ столітті в державі, яка перед світом чваниться своєю культурою, гуманізмом, католицизмом та добротою? Що сталося?», казав Йосиф Кладочний про табір у Березі Картузькій… Поляки кажуть, що то було «Місце усамітнення», але якщо почитати про умови цієї будівлі, то там було гірше ніж у важкій тюрмі», – зауважив Сергій Гуменний.
Читайте також: Береза Картузька: карали за те, що були українцями
Польський історик Ґжеґож Мотика писав, що Друга Річ Посполита ставилася до українців як до громадян другого сорту, хоч цього і не було виражено законодавчо, це безумовно вплинуло на події 1943 року.
«Володимир В’ятрович писав, що у польській історіографії є міфологема про наказ №1 про знищення польського народу на Волині. Цього наказу ніде не знайшли. Єдине є протокол допиту Юрія Стельмащука за 28 лютого 1945 року. Цього документу теж не існує. Польські історики посилалися на копію неіснуючого документа. Тільки ця копія мала бути доказом того, що рішення про антипольські акції ухвалювали ОУН і УПА… Треба розуміти, що коли людину допитують, особливо так, як це робила радянська влада, вона наговорить вам все, що завгодно», – пояснив лектор.
«Жодна третя сторона не повинна втручатися і вирішувати цей конфлікт замість нас. Це дуже хоче робити Росія – і вона це робить – але це наший спір. Він важкий, бо потрібно визнавати неприємні речі, але ми мусимо це зробити. Бо наші трагедії минулого не мають породжувати трагедії майбутнього. Наші преки надто сильно настраждалися, щоб ми не винесли з цього урок, щоб ми не змогли жити разом у мирі», – підсумував Сергій Гуменний.
Читайте також: Польське Пшебраже – українське Гайове: конфлікт без переможців
