Як і у випадку з кримськими татарами, сталінський режим звинуватив греків, болгар та вірменів у масовому дезертирстві та колабораціонізмі з нацистськими окупантами.
По це пише Дмитро Олексієнко на власній сторінці у соцмережі фейсбук.
27 червня 1944 року почалась депортація греків, болгар і вірмен з Криму. Ця операція стала частиною масштабної етнічної чистки, проведеною совєцькою владою.
2 червня 1944 року Сталіним було підписано постанову ДКО N 5984, в якій вказувалося «додатково до виселення кримських татар за постановою ДКО 5859 від 11 травня 1944 року виселити з території Кримської АССР 37 тисяч німецьких підсобників з числа болгар, греків і вірмен».
Численні архівні документи свідчать, що вірмени, болгари і греки були виселені з Криму без достатніх на те підстав. Зокрема, у доповідній записці начальника МВС Кримської області полковника Рижикова голові Кримського облвиконкому Кузьменку складеній 11 лютого 1954 року зазначається, що виселенню підлягали тільки німецькі підсобники болгар, греків і вірмен, «однак у зв’язку з військовою обстановкою і неможливістю у короткий термін перевірити їх діяльність на окупованій території були виселені всі болгари, греки й вірмени». Тож виселили всіх, незалежно від статі, віку і заслуг перед совєцькою владою. Пощастило лише одиницям.
За вже відпрацьованою на киримли схемою, рано вранці 27 червня 1944 року, енкаведешники вривалися до будинків і, давши сонним людям лише 15 хвилин на збори, заштовхували їх до вантажівок, а далі на нещасних чекали товарні вагони.
На все про все пішло трохи більше доби. До 10-ї ранку 28 червня більш ніж 40 тисяч осіб були завантажені в 17 ешелонів, 12 із яких уже вирушили в дорогу, інші чекали своєї черги. 139 осіб «антирадянського елементу» були заарештовані й відправлені прямо до ГУЛАГу.
Скільки депортованих загинули дорогою й протягом перших місяців заслання, достеменно невідомо, але до 1945 року загальна кількість жертв серед вірмен, болгар і греків сягнула 20 відсотків. .
Депортація вірмен, болгар і греків так само замовчувалась істориками до початку горбачовської «перебудови», як і депортація кримських татар, але, на відміну від киримли, які вели активну боротьбу за повернення до Криму, представників вірмен, болгар і греків було так мало, що їх було майже не чути. Совєцька влада не бачила в них принципової загрози і тому не вживала додаткових заходів для стирання національної пам’яті про ці народи в Криму. В той час, як кримськотатарські топоніми було перейменовано до найменшого села, під загрозою був навіть Бахчисарай — була ідея його перейменувати в місто Пушкін (яку не реалізували, зокрема, через протидію командування Чорноморського флоту – щоб не змінювати карти), грецькі, болгарські та вірменські назви все ж таки залишились.
Швидше за все, 1943 року Сталін на хвилі перших успіхів червоної армії в боротьбі з німцями вирішив, що настав час остаточно розв’язати питання з чорноморськими протоками ‒ Босфором і Дарданеллами. Для цього потрібно було перемогти у війні Туреччину, і з метою підготовки до війни брутальним способом були зачищені два плацдарми для майбутніх бойових дій: Крим і Кавказ.
Етнічна зачистка Криму була квінтесенцією всієї політики Совєцького Союзу щодо депортацій. Вірмен, болгар і греків виселяли не до Узбекистану, як кримських татар, а до інших регіонів СССР. Вірогідно, сталінському режиму було не з руки, щоб усі виселені люди з одного регіону опинилися разом. До того ж, кримських татар вислали до Узбекистану в надії на те, що вони там асимілюються й не претендуватимуть на повернення ‒ нібито там близька культура й релігія. Болгари та греки з жителями Узбекистану точно б не асимілювалися.
Болгар і греків поселили в Марійській АССР (нині Республіка Марій Ел), Кіровській області, Молотовській (зараз Пермський край), Свердловській області і Башкирські АССР (тепер Башкортостан). Невелику групу чомусь заслали майже до південного Сибіру — до Кемеровської області. Тут грали роль технічні можливості НКВД: скільки ешелонів виділити, куди їх краще перекинути. Приблизно 20 відсотків греків Криму перебували у грецькому підданстві. (Хоча, як і в грецьку операцію 1937 року, список депортованих у сорок четвертому складався як з іноземно-підданих, так і з совєцбких громадян). Тих, хто мав грецькі паспорти, направили до Узбекістану, совєцьких підданних — до Казахстану, навіть якщо вони походили з однієї родини.
Незважаючи на те, що у вірмен була своя державність у складі Совєцького Союзу ‒ Вірменська ССР, в самій Вірменії тоді йшли власні депортаційні процеси. У Вірменії з Грузією були труднощі з точки зору змішаного населення, вони робили насильницький розмін населенням, тому вселяти частину вірмен, які розбурхуватимуть розповідями про своє виселення з Криму, було визнано провокативним. Тож 85% вірмен переселили на територію Української ССР, решту розкидали по поселеннях в Казахстані і Узбекістані.
«Зачистки» Криму від вірмен, греків та болгар Берії здалось замало, тож попередньо 15 червня він надсилає Сталіну ще одного листа із пропозицією розширити коло вигнанців:
«У Криму виявлені до 310 сімей місцевих жителів турецького, грецького й іранського підданства, що мають на руках прострочені національні паспорти. НКВД СРСР вважає, що залишати їх у Криму небажано, і просить дозволу виселити їх. 24 червня Постановою ДКО № 6100 Берія отримав дозвіл депортувати з Криму іноземців «і направити їх для проживання на період війни до одного з районів Узбецької ССР».
4-5 липня 1944 року Берія доповідав Сталіну про завершення операції з виселення з Криму у східні райони країни 118 155 кримських татар, 9621 вірмена, 12422 болгар, 15042 греків.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року виселені з Криму народи засуджувалися до перебування на спецпоселенні навічно, без права повернення до старих місць проживання. За втечу передбачалося до 20 років каторги.
Майно, залишене у Криму депортованими, передавалося новим мешканцям, зокрема колгоспникам, які прибули на півострів з інших областей країни. При цьому, в привітальних зверненнях новоприбулих переселенців називали «новими господарями Криму».
Починаючи з 1952 року МВС СРСР за заявами спецпоселенців вірмен, болгар і греків розпочало перевірку на предмет їхньої причетності до колабораціонізму, й завідомо невинних обіцяли відпускати. Однак за два наступні роки кількість звільнених склала менш ніж 40 відсотків із двох тисяч тих, хто звернувся.
Але й вже вільним громадянам життя легким не стало. Частина болгар, греків і вірмен, які звільнилися зі спецпоселень і прибули до Криму, порушили клопотання про повернення забраних у них при виселенні з Криму будівель і про відшкодування збитків за інше майно.
Очікувано, ніхто нічого назад не отримав: місцеві совєцькі органи побоювались, що повернення майна хоча б деяким особам може призвести до небажаних наслідків і посіяти невпевненість серед колгоспників-переселенців.
27 березня 1956 року з депортованих у червні 1944-го народів був знятий статус спецпоселенців, проте повноцінної реабілітації вони не отримали.
До німецько- радянської війни вірмени становили 1,2 % населення півострова, греки – 1,8 %, болгари – 1,4 %. В результаті депортації їх сукупна частка в структурі населення півострова впала в шість разів і сьогодні становить: вірмен – 0,5 %, греків – 0,13 %, болгар – 0,09 %.
Ще одна сторінка безцінної етнічної та культурної різноманітності Криму була закрита.
Читати також: Без права повернення додому: етапи депортації українців у 1944-1951 роках
