Миколаїв живе під обстрілами, але не здається – у місті проводять літературні фестивалі, відновлюють театри, перетворюють уламки ракет на експозиції. Війна тут стирає імперські міфи й відкриває справжню українську історію півдня.
Про це у своїх нотатках з Миколаєва написала Оксана Забужко.
Українська письменниця зауважила, що по Миколаєву увесь час валять балістикою, прицільно: суднобудівний, міський театр, обладміністрація…
«Першого ж дня по приїзді мене винесло вранці зі сну з криком: «Ого!» – здавалось, вибух пролунав просто під вікнами готелю, хоча насправді ракета вцілила в СТО за рікою, на околицях міста; одна людина загинула. Увечері після виступу, під час автограф-сесії почула, як перемовляються в черзі молоді жінки: – Ну от, так тяжко почався день – і так гарно закінчується! (Ось для чого потрібні літфести під час війни!)», – написала Забужко у соцмережах.
Вона наголосила, що Миколаїв, навіть поранений війною, дихає творчістю – тут не лише відбудовують зруйноване, а й осмислюють пережите. Авторка описує свої враження так:
«Другого дня трапилась оказія зазирнути в міський театр (колишній, до самого 2022-го, «русской драмы им. Чкалова», sic!!) – і пересвідчитися, що він теж переповнений (сцена в укритті), глядачі сидять на приставних стільцях (у мене ще й на сцені сиділи! – скрізь, де місце було)».
За її словами, миколаївці по-домашньому пишаються своїм містом і не соромляться показувати його шрами:
«Ось тут у нас був прильот, ми зробили таблички, можете подивитися по QR-коду, а тут ми залишили шматок ракети, що застряг у дереві (Фото2), а тут ми після прильоту змінили експозицію, ще не закінчили, але камін уже відреставрували, хочете побачити?»
Забужко зазначила, що миколаївці активно «меморіалізують» власну сучасність – створюють народні пам’ятники, які стають частиною міського ландшафту.
«Мені так і не вдалось допитатися, хто є автором пам’ятника на Фото 1, яким закінчується Алея Героїв на центральній площі, миколаївці знай стенали плечима – «просто вилили», казали, на одному з місцевих заводів, – так забувають автора пісні, яку «співають усі», бо й справді пам’ятник вийшов універсальним, «про всіх», і на місцевість, включно з розбомбленою озією обладміністрації на задньому плані, теж «ліг» ідеально (жаль, на фото цього не передаси, мусите вірити мені на слово)».
Оксана забужка зауважує, що саме в Миколаєві найнаочніше видно, як нинішня війна деколонізує Україну – як московські ракети збивають з нашого Півдня двохсотлітні нашарування імперського міфа.
«До вивільнення похованого під ним міфа козацького (і, відповідно, теми участи наших козаченьків у розбудові імперії, котра без нас, як з’ясувалося, «не їде») діло, правда, ще не дійшло – пам’ятник Миколі Аркасу (другому), обіцяний, було, містові на світанку Незалежности окремою стелою, так досі й НЕ стоїть там, на місці зруйнованого більшовиками Аркасівського палацу».
Письменниця наголосила, що в міській топоніміці нині немає жодної згадки ні про матір Миколи Аркаса, Софію Богданович-Аркас, ні про його діда Петра Богдановича, представника козацького роду, який після падіння Гетьманщини служив у царському флоті, але чиї нащадки сто років потому засновували українські «Громади» та «Просвіти».
«По хребту одної лиш цієї династії можна було б реставрувати власну, не імпортовану «від Лужкова» й Катерини ІІ, історію міста як показову для цілого нашого Причорномор’я, – але це ще не стало предметом тутешніх війн за ідентичність».
