Володимир Нінічук був одним із тих, хто 27 квітня 1986 року, прибув до Чорнобиля ліквідовувати наслідки аварії на атомній електростанції. Був 20-літнім парубком, тож про радіаційне забруднення та його вплив, за словами ліквідатора, «по молодості» надто не замислювався.
З дня катастрофи минуло вже 40 років, але свою місію стеження за спокоєм він виконує й надалі. Тепер вже на посаді завідувача господарством та охоронцем редакції медіакомпанії CID Media Group. Нещодавно пан Володимир відзначив свій 60-річний ювілей і для Район.Життя поділився своїми спогадами про дні у місті, яке тепер називають зоною відчуження.
Володимир Нінічук народився у селі Мельники-Річицькі на Волині, а у юнацькі роки навчався на поліціянта в Києві.
«Нам сказали нам, що Чорнобильська АЕС зайнялася вогнем, тож їдьмо туди. Тоді ніхто нічого не думав про радіацію і не знав. Ще ж парад проводили у Києві на 1 травня. Влада намагалася усе приховати, але потім побачила, що це не вдалося», – пригадав він.
Володимир пробув у Чорнобилі три дні з 27 по 29 квітня. Його завданням було евакуювати з Прип’яті людей та слідкувати за тим, щоб не зароджувалося мародерство у покинутих будинках.
Зі слів рятувальника, окрім нього, на АЕС ще було шестеро лучан. Троє з них уже померли.
«У зону ходили на чотири дні, а потім нас змінювали іншими. На пості мав бути один поліціант і два солдати. Їм ще призначали ліки проти радіації… Найбільше в пам’яті врізався спогад, як люди гасили реактор, кидаючи у нього мішки з піском та свинцем», – додав ліквідатор.
Після перебування у забрудненій зоні, курсантів повезли до лазні, щоб дезактивувати шкіру від радіоактивного пилу. Їздили до лікарів. Результати з виміру рівня радіації «зашкалювали».
«Пам’ятаю як одна старенька з лікарні казала, щоб ми пили соки, червоне вино, регулярно приймали душ… Так, була невеличка паніка, я переймався, що не матиму дітей. Тоді казали, що таке може бути. Але, слава Богу, дарма хвилювався. Зараз маю двох дітей і онуків», – сказав Володимир Нінічук.
Також після була видача форми, складання екзаменів у «школі міліції». Потім ще неодноразові відвідування санаторіїв для поліпшення здоров’я та медичних кабінетів. Та каже, ні разу за той час не виникала думка покинути своє завдання.
«Наказ був: треба евакуювати людей. І ми поїхали».
Читайте також: Історія Чорнобильської катастрофи в цифрах та датах
