2014 року Наталя Лютикова разом із сім’єю жила під Сімферополем. Вона була в декреті – роком раніше народила третю дитину. Згадує відчуття небезпеки від «російського порядку денного», що вже кілька років витав у повітрі в Криму і з кожним разом ставав усе «відчутнішим». Але те, що в неї заберуть дім, уявити не могла. У лютому 2014 року озброєні люди у формі без розпізнавальних знаків захопили будівлю Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, сімферопольський аеропорт і заблокували українських військових. Так почалося російське захоплення кримського півострова. У березні 2014 року в Криму відбулися масові акції мирних протестів проти російської окупації. Наталя була однією з найактивніших. На мирні протести вона ходила з однорічною дочкою на руках та в українському вінку. Згадує, що таким чином «хотілося і демонструвати, що тут є Україна, і якось привернути увагу, своїх знайти». Вона вірила, що «зараз усі побачать, що ми не хочемо в Росію і все зрозуміють».
У березні 2014 року в Криму відбувся так званий «референдум», під час якого РФ анексувала Крим. Більшість держав-членів ООН не визнали кримський «референдум». Наталя розповідає, що ходила подивитися, як відбувається це «дійство» і називає це «жахом». «Ми зайшли в це приміщення [виборча дільниця]. Мене побачила сусідка, яка сиділа в цій комісії. Дала мені відразу 5 бюлетенів і сказала: «Голосуй за всіх, ми йдемо в Росію». Це було жахливо. Жодних тобі паспортів, нічого. Не було жодних спостерігачів. Було зрозуміло, що це просто формальність, усе котиться за гіршим сценарієм – ми втрачаємо дім», – згадує Лютікова.
Не хотіла, щоб дітям говорили, що їхня Батьківщина – Росія
Наталя, як і її чоловік, ніколи не планували залишати рідний Крим. Шансів і привабливих пропозицій щодо роботи вистачало, але якщо для цього треба було переїжджати – пропозиції одразу відкидалися. Діти Наталії навчалися в єдиній повністю україномовній школі у Криму – в Сімферополі. Там щодня о 8.25 ранку грав український гімн. Учні, вчителі, батьки – українці, кримські татари, росіяни – спілкувалися українською мовою. Сама Наталя працювала в банку. Коли вона обійняла керівну посаду, одне з її рішень було вести документацію виключно однією з двох мов: українською чи англійською. «Це змусило трохи понервувати наших севастопольських і керченських менеджерів, але потім усі дуже швидко адаптувалися», – згадує Лютікова. Вона завжди любила Україну та українську мову. «Я не знаю, як її можна не любити», – каже Лютікова.
«Початок 90-х – український культурний вибух. На телебаченні – «Червона рута» [Всеукраїнський пісенний фестиваль – КР]. Це моя молодість. Мені це було дуже цікаво. Це було чудово. В принципі це нормально, ти живеш у цій країні, ти її любиш. Євро-2012 – це взагалі був незабутній період, коли весь Крим у жовто-синіх шарфиках. Це було велике свято. І потім, через два роки, коли відбувається окупація, раптом з’являються якісь «аквафреші». Для мене було шоком усе це спостерігати», – згадує Наталя.
Але важке рішення залишити улюблений Крим Наталя ухвалила, насамперед, через дітей. «Я розуміла, що вони зіткнуться з реальністю, коли з 1 вересня їм почнуть говорити, що вони мають нову Батьківщину і що це Росія. І я розуміла, що це приклад зради, запроданства. Я не хотіла, щоб вони пережили цей досвід. Я не могла уявити, що мої діти переживуть досвід того, що сьогодні ти громадянин України, а завтра ти – раз, і все», – пояснює Лютікова. Вони знайшли житло під Києвом і в 2014 році всією родиною виїхали з Криму.
«Україна залишається людино-орієнтованою»
У Києві Наталя одразу вирушила до Центрального військового шпиталю. Там, у відділенні гнійної хірургії, вона допомагала пораненим військовим 3 роки – «фізично і морально». Тоді ж почала організовувати поїздки на лікування за кордон, оскільки тоді «наша військова медицина була дуже слабкою».
2022-го року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Лютікова використала свій досвід і разом з іншими волонтерами організувала всеукраїнську благодійну платформу «Лікарі для героїв», яка об’єднала фахівців зі щелепно-лицьової хірургії. Процес реконструкції після поранення обличчя – один із найскладніших. Наталя хотіла, щоб українські військові з такою травмою отримували допомогу в Україні безкоштовно. За її підрахунками, вдалося допомогти 246 військовослужбовцям і їх кількість зростає.
Тепер іноземні лікарі самі приїжджають в Україну – за досвідом, розповідає Лютікова. «Поранення обличчя – це не лише руйнація кісток. Зростає відсоток [випадків], коли настає повна втрата зору. Про це мало говорять, але це теж є привід для гордості: саме в Україні українські біоінженери вміють відновлювати все це. І роблять це на такому рівні, що людина живе далі. Йде працює, будує родину. І це дуже круто. Це про те, що Україна залишається людино-орієнтованою. Для мене дуже важливо бути в цьому процесі та бути корисною», – розповідає Наталя.
Допомога в лікуванні українських військовослужбовців для Лютікової – спосіб «повернення мого Криму». «Чим більше військових ми вилікуємо… Вони ж усі хочуть повертатися до війська. Хоч би як прагматично це звучало, але підтримуючи військових, я підтримую військо. Його здатність чинити спротив. Поки ми здатні воювати, здатні боротися, ми маємо стояти і боротися», – впевнена жінка. А ще спілкування з військовими для неї – можливість показати їм, що є кримчани, які їх підтримують.
«Їй було 14 років, єдине, що вона вміла робити добре – стріляти з автомата»
5 років тому Наталя разом із чоловіком стали піклувальниками дівчинки, яка виїхала з Криму. «Так складалися обставини, що в Криму вона мала великі проблеми з навчанням, з адаптацією. Ми взяли її до себе, щоб надати можливість здобути українську освіту. Там вона мала лише «Юнармію». Це така мілітарна організація, яка в Росії та на окупованих територіях України нав’язує мілітарну свідомість дітям для того, щоб готувати з них майбутніх солдатів Путіна. І ось дівчинка, яка до нас приїхала, їй було 14 років. Єдине, що вона вміла робити добре – стріляти з автомата. У неї були великі проблеми з навчанням. Тут вона в українській школі адаптувалась, добре її закінчила, вступила до коледжу. Зараз здобуває творчу професію, розвивається», – каже Лютікова.
2022 року вони прийняли ще двох хлопчиків – своїх далеких родичів – 11 та 14 років, які вирвалися з окупованої Херсонської області. Вони розповідали про те, як російські військовослужбовці вивозили українське зерно з їхнього села та з’їли майже всіх свиней. Вони також заборонили фермерам засівати поля. «Вони там, мабуть, партизанів боялися. Ну, ми так жартуємо між собою», – розповідає жінка. Село стало занепадати, діти ходили вулицями в пошуках їжі. А після того, як з’явилася загроза того, що їх можуть вивезти на територію РФ, рішення було ухвалене швидко. Ось уже майже два з половиною роки вони живуть усі разом – ушістьох. «Вони навчаються, ми ходимо по лікарях, спілкуємося, мріємо, граємо у футбол. Вступатимемо цього року зі старшим хлопчиком до університету», – ділиться Наталя.
Про людей, які зустрічатимуть ЗСУ в Криму
Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталя разом зі шкільним учителем своєї дочки, який родом із Донецької області, вигадали проєкт «Окупація очима підлітків». «Зібрали свідчення молодих людей, які у 2014 році жили на територіях, які зіткнулися з окупацією. Їм уже зараз по 20 років. Підліток – найбільш уразлива, як на мене, категорія. У тебе старша школа, навантаження, кохання, прищі, конфлікт із батьками. А тут щось відбувається, батьки тебе кудись вивозять чи не вивозять – змінюють значок із прапора України на «аквафреш». Що ти думаєш про це [у той момент]?» – розповідає ідею проєкту Лютікова. Записані інтерв’ю показували на першому саміті «Кримської платформи», і 6 хвилин цього відео «руйнують російський міф про те, що на них там усі чекають [у Криму та інших окупованих українських територіях].
«Бо для молодих людей, виявляється, Росія не була ніякою братньою країною – від слова взагалі. Вона була для них, і вони все це чітко промовляли, як Польща, як Туреччина, як Білорусь – просто сусідня країна. І в цьому віці особливо гостро відчуваєш несправедливість. Для них усіх було очевидно, що це неправильно. Для них це було вторгнення, насильство», – розповідає про героїв свого проєкту Лютікова. Вона впевнена: у Криму досі залишилися люди, які чекають на Україну і будуть раді зустрічати ЗСУ.
Сама Наталя хотіла б повернутися до Криму і працювати з молоддю. «Раніше я думала, що хотіла займатися якимись речами, наприклад, антикорупційними чи щось таке. Ні, я хочу працювати з молоддю. Це дуже вдячна робота», – каже Лютікова. Вона жила б на два будинки. «Київ-Крим-Київ-Крим – це реально», – каже Наталія.
