Історію російської окупації Криму ще довго вивчатимуть у найменших деталях. Саме подробиці – такі, якими їх пам’ятають очевидці, вкрай важливі для того, щоб скласти повну картину з багатьох фрагментів спогадів, публікацій, репортажів. Мені випала доля стати свідком того, як російські військові захоплювали моє рідне місто Керч. День за днем, кілометр за кілометром, публічно та потай, російські солдати у формі без розпізнавальних знаків з’являлися у різних районах Керчі та зміцнювали свої позиції біля українських військових частин і на поромній переправі. Про ці дні в історії окупації Криму – в цьому матеріалі для Крим.Реалії.
Кінець лютого 2014 року. Керч лихоманить від подій на Майдані у Києві. У місті відбуваються мітинги – як на підтримку протестувальників, так і активістів «антимайдану». Міліція поступово втрачає контроль над ситуацією, у місті відбуваються масові бійки, спроби підняти російські прапори, залякування та переслідування тих, хто підтримує Майдан. У ті дні ми, журналісти, щодня виїжджали на репортажі, щоби фіксувати те, що відбувається в Керчі. Ми знімали, документували, часом не усвідомлюючи, що перебуваємо в епіцентрі подій, які назавжди змінять наші життя і нас самих.
Вечір 27 лютого 2014 року: на поромній переправі без попередження зупиняють рух поромів. Це завжди нонсенс, завжди подія, яка потребує пояснень. Я телефоную на переправу, щоб дізнатися про причину й опублікувати новину. Проте диспетчер уникає відповіді, лише заявляє, що переправа «не працюватиме до особливого розпорядження».
Я прошу мого чоловіка, відеооператора нашої редакції В’ячеслава Юрченка поїхати на переправу і подивитися, що там відбувається. За годину він повертається і каже, що до переправи доїхати неможливо. Всі машини, що прямують до переправи, зупиняють невідомі люди у камуфляжі та розвертають транспорт назад. Ці люди налаштовані агресивно, вони палять багаття на узбіччі й представляються «прочанами з Кубані». Поруч припарковані кілька автобусів. Проїхати до переправи іншою дорогою, степом, у темряві неможливо.
Пізніше ми дізналися, що того вечора російські військові захопили Керченську поромну переправу. Пороми перевезли з Росії до Керчі автобуси з казаками, а також людьми у камуфляжі та цивільному, які розбили намети у дворі церкви Андрія Первозванного, що в Комсомольському парку Керчі.
Через рік тодішня російська голова адміністрації Керчі Лариса Щербула необережно написала у фейсбуці про те, що в керченській церкві Андрія Первозванного «ночували казаки, збираючи свої сили перед вирішальними днями», маючи на увазі російське захоплення Кримського півострова. У коментарі їй одразу послужливо підкинули фотографію, на якій люди в російській військовій формі стоять на колінах у цій церкві 1 березня 2014 року.
Це фото стало черговим фрагментом головоломки, з яких пізніше почала складатися картина російської окупації Криму. Але тоді, ввечері 27 лютого, ми не могли цього знати.
Наступного дня, 28 лютого 2014 року, на території поромної переправи з’явилися озброєні російські військові без відзнак та кілька військових автомобілів «Урал». Ми з В’ячеславом Юрченком поїхали на переправу і знімали цих військових. Ми також підходили до українських міліціонерів і митників, які, здавалося, вільно розгулювали між російськими військовими та нічого не робили. Ми намагалися заговорити з російськими військовими, але вони ігнорували будь-які питання.
Цього ж дня у Керчі з’явилися групи чоловіків, які явно були приїжджими. Вони трималися разом і навіть покупки робили групами. Мене повідомляли про це керчани з кількох районів Керчі, і одну таку групу чоловіків я знайшла в супермаркеті «Фреш» на вулиці Ворошилова. Було помітно, що ці люди не місцеві: вони не знали українських продуктів, не могли рахувати на касі українські гроші, бо явно бачили їх уперше. Починаючи з цього дня, чужинців у Керчі ставало все більше, керчани телефонували до редакції та розповідали, що бачили групи чоловіків, які живуть у приватних пансіонатах чи на території церкви.
Першого дня весни, 1 березня 2014 року, через Керч почали їхати російські військові колони, вони прямували з поромної переправи вглиб Криму. Військова техніка РФ проїжджала житловими районами Керчі, повз міський автовокзал, і далі на трасу в напрямку до Феодосії та Сімферополя.
Того дня ми поїхали на поромну переправу, щоб зробити репортаж. Російських військових побільшало, як і військової техніки.
Наступного дня, 2 березня 2014 року, російські військові блокували військову частину А-0669, де перебували українські морські піхотинці. Коли ми приїхали туди, побачили, що українські морпіхи відмовилися пропускати російських військових на територію і ті оточили периметр військової частини.
Перед ворітьми військової частини стояв російський БТР, а по периметру стояли російські військові з різного виду стрілецькою зброєю.
У ніч проти 3 березня 2014 року російські військові захопили український Керченський загін морської охорони, розташований на міській набережній («Генмол»). Коли ми приїхали, щоби зняти репортаж, вийшов заступник командира частини, капітан 3 рангу Сергій Шамшура. Він виглядав нервовим. На камеру заявив, що «плавсклад Керченського загону морської охорони несе службу в морі, а на території частини перебуває вахтова служба та російські військові».
Тим часом на поромній переправі відновили рух поромів. Ми поїхали знімати сюжет для центральних українських телеканалів і побачили, що російські військові вже контролювали не лише саму переправу, а й усі під’їзди до неї.
При цьому відновився рух пасажирських поромів і було дуже дивно спостерігати, як пасажири йшли до кас через блокпости російських військових.
А російські військові вже обладнали на майданчику в районі поромної переправи не лише блокпости, а й польову кухню. Військових автомобілів та особового складу побільшало. Тепер із переправи постійно їхали колони російської військової техніки, які прямували вглиб Криму.
4 березня 2014 року ми приїхали до заблокованих російських військових морських піхотинців, щоб зробити репортаж для українських телеканалів. Ми також привезли продукти для морпіхів. Коли під’їхали, побачили, що ми не одні: керчани приїжджали до воріт частини, щоб підтримати морпіхів, передати їм продукти. Було приємно бачити таку підтримку людей.
Але були й інші: біля території частини кілька чоловіків маргінального вигляду розбили намет і поставили над ним російський прапор. Вони поводилися агресивно, намагалися нападати на людей, які привезли продукти морпіхам, вигукували вимоги до українських військових «здатися та скласти зброю». Ці люди намагалися заблокувати нашу машину, кидалися на нас із кулаками, вигукували погрози, намагалися перешкодити відеозйомці.
За всім цим байдуже спостерігали російські військові, які намагалися відвертатися від відеокамери.
Наступного дня, 5 березня 2014 року, російські військові заблокували військову частину А-0883, розташовану на дев’ятому кілометрі керченської траси. Ми приїхали робити репортаж і побачили російську військову техніку біля воріт частини.
Я ввімкнула мобільний телефон і пішла вздовж периметра військової частини, повз російського військового, який заліг у кущах зі стрілецькою зброєю, ведучи пряму трансляцію у фейсбуці.
Повернувшись назад, я побачила, як командир військової частини А-0883 Сергій Ковальчук вийшов за ворота частини та розпочав переговори з російськими військовими. Ідентифікувати цих військових вдалося пізніше – це був підполковник морської піхоти Росії Сергій Москаленко та командир 382 окремого батальйону морської піхоти Чорноморського флоту Росії (Темрюк) підполковник Олександр Картавкін.
До військової частини почали приїжджати керчани. Одні хотіли підтримати українських військових, і вже навчені досвідом блокади морпіхів одразу везли з собою воду та продукти. Інші, зокрема представник «Русской общины» Костянтин Єрманов, вимагали від Ковальчука скласти зброю та «присягнути народу Криму».
До військової частини також приїхали дружини українських військовослужбовців. Вони плакали, просили російських військових не застосовувати зброю. Багато хто був збуджений, дехто – у стані істерії, ніхто не розумів, що відбувається. Я бачила, що командир частини Сергій Ковальчук був розгублений, його голос тремтів, коли він говорив із Москаленком та Картавкіним.
Того ж дня ми поїхали на поромну переправу, щоби зняти репортаж для телеканалу «Україна». Там з’явилися нові російські військові: у них була інша зброя, в тому числі підствольні гранатомети, вони були у чорній військовій формі, деякі обличчя були закриті балаклавами. Ці військові підійшли до нас, вимагали вимкнути камеру та залишити територію поромної переправи. Наші докази, слова про законність журналістської діяльності та зйомки на громадській території на російських військових, звичайно, не вплинули. Нас почали жорстко відтісняти до машини, намагаючись при цьому «мимохіть» пошкодити камеру.
Я побачила російського військового, який тримався осторонь, він був у чорній формі та балаклаві. Спробувала підійти до нього, але мені не дали підійти. Я почала кричати йому, що хочу поговорити, що ми маємо право працювати тут. Він показав рукою — «стоп», вигукнув: «Розмови не буде». І пішов. Нам довелося виїхати. То був останній раз, коли можна було вільно проїхати до поромної переправи. Наступного дня російські військові виставили блокпости на дорозі.
На початку березня щоденною турботою для нас стали поїздки до заблокованих російських військових українських морпіхів. Возили продукти, робили репортажі.
Заступник командира частини А-0669 Олексій Нікіфоров намагався підтримати моральний дух своїх бійців різними методами, включаючи концерт просто неба.
Музична група, що складалася з українських морських піхотинців, виступила на території заблокованої військової частини, на майданчику навпроти воріт, за якими стояли російські військові. За імпровізованою сценою натягнули прапор України.
Ми, журналісти, знімали цей концерт і були не лише свідками, а й учасниками. Ми підспівували. Ми танцювали. Ми плакали. Мене переповнювали почуття: гордість за українських морпіхів, страх за них і за всіх нас, і горе через те, що відбувалося з нашим життям.
Одного дня я опублікувала у фейсбуці прохання написати слова підтримки керченським морпіхам. І люди відгукнулися: десятки зворушливих, стурбованих, сповнених гордістю повідомлень ми роздрукували та відвезли українським морпіхам.
Олексій Нікіфоров, якому ми віддали роздруківки слів підтримки, показав нам СМС, які він отримував від жителів материкової України. Це були повідомлення, повні турботи, пропозиції дати притулок морпіхам і членам їхніх сімей. Читати без сліз ці короткі послання було неможливо.
До кінця березня блокада військових частин завершилася.
20 березня 2014 року російські військові зайняли всі українські військові частини Керчі та підняли там прапори РФ.
Командир частини А-0883 Сергій Ковальчук перейшов на бік Росії.
Командир частини А-0669 Олександр Саєнко перейшов на бік Росії.
Заступник командира Спеціального морського загону Сергій Шамшура перейшов на бік Росії.
Це ті, кого я знала особисто, про кого знімала репортажі у моєму рідному місті до його окупації.
Але були й інші. Ті, завдяки кому девіз морпіхів «Вiрний завжди!» керчани дуже добре вивчили у 2014 році. 59 керченських морпіхів, зокрема заступник командира 501-го Керченського батальйону морської піхоти Олексій Нікіфоров, зберегли вірність присязі. Вони залишили окупований Крим на початку квітня 2014 року. Для того, щоб – як каже Нікіфоров, «повернутися на білому БТРі».
Це був один із найскладніших репортажів у моєму житті – прощання з українськими морпіхами в моєму рідному місті, захопленому Росією. Останнє шикування біля паркану військової частини, вже зайнятої російськими військовими. Прапори України на капотах. Гімн України, який лунав зухвало, на повну гучність, з динаміків автомобілів.
…І неможливість розтиснути пальці, відпустити рукав бушлату під час прощання з Нікіфоровим. І відчайдушне бажання стрибнути в цей автобус, який відвозив від мене моїх військових, мій захист, мою Україну.
І слова Олексія Нікіфорова, тихі, точнісінько в серце: «Не плач. Не плач, кажу! Ми повернемося».
