Весною далекого вже 1971 року мав серйозний конфлікт з КДБ. Не як дисидент, а швидше, як радянський патріот.
Про це на власній сторінці у фейсбуці пише журналіст Микола Якименко
Могили… під секретом
Напередодні Дня Перемоги, я з комсомольцями Сокальського заводу хімічного волокна упорядковував територію колишньої 13-ї прикордонної застави в селі Скоморохи. Тієї самої про «подвиг» захисників якої влітку 1941-го написано багато книг і газетних матеріалів. За розтиражованою всією країною версією воїни застави майже два тижні стримували на кордоні великі сили гітлерівських військ і майже всі полягли смертю хоробрих, попередньо відправивши на той світ не одну сотню гітлерівців.
Наводячи бронзою літери на могилах і пам’ятнику, поцікавився у завідуючої музеєм 13-ї застави Анфіси Лопатіної (дружини колишнього начальника застави Олексія Лопатіна, якому згодом посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу), коли і як відбувалося перезахоронення загиблих прикордонників.
А нікак, под плітами ніково нет, ето сімволіческіє могіли. Ані лєжать в блокгаузах і окопах, гдє пагіблі. – відповіла Анфіса Лопатіна.
Як так?! – щиро обурююся. – Давайте з комсомольцями заводу проведемо розкопки й урочисто, з військовими почестями перезахоронемо їх. Не можуть же герої лежати під завалами. Мої слова, як здалося, налякали співрозмовницю.
Да зачєм трєвожить іх прах, пускай лєжат там, гдє застала іх смерть, – вже тремтячим голосом відповіла Анфіса. Вже проводжаючи нас, ще раз звернулася до мене.
Нікалай, не надо нікаких раскопок. Вєдь ето так хлопотно, разниє рзрешенія будут…
Нічого, не переживайте, усі турботи візьму на себе, – заспокоїв її, вже сідаючи в авто.
І ось ранком наступного дня несподіваний виклик у партком заводу. Його секретар Борис Ілліч Михальов, тричі обпалий в бойовій машині танкіст, стривожено дивиться на мене. Біля нього незнайомий мені чоловік, як з’ясувалося, співробітник комітету державної безпеки (КДБ).
Так что ви там натворілі в Скоморохах, зачем растроили такую уважаємую женщину? — з неприхованим роздратуванням незнайомець звертається до мене. І, не дослухавши пояснень, зривається на крик, щедро здобрений нецензурною лексикою.
Зачєм лезеш не в свойо дєло, б…ть, какиє раскопки, б…ть? Занімайся тєм, чєм положено, а то ми тєбє покажем, гдє ракі зімуют… Тоже нашьолся мне красний слєдопит. Б…ть…
Спочатку не зрозумів, чим викликав такий гнів кагебіста. Здавалось би, запропонував добру справу: належно перезахоронити героїв-прикордонників. Аж раптом така брутальна «подяка». Згодом один із мешканців Скоморох пояснив: ніякого подвигу 13-застави не було, а все, що написано про неї, це міф радянської пропаганди, за яким нічого реального немає. Його розвінчувати не можна.
Розслідувати історію з 13-ю заставою було небезпечно, адже КДБ тримало це питання на контролі. Але знайшлися люди, які вже в роки незалежності зуміли розставити всі акценти і розповісти правду про «героїв-лопатинців», чий «подвиг» так майстерно описали у своїй повісті «Граница в огне» (воениздат, москва, 1955) письменник Володимир Бєляєв, І. Гілевич в оповіданні «Жесткая граница» в книзі «Граница не знает покоя» (книжково-журнальне видавництво, Львів 1958) та багато інших авторів.
Детальну картину подій у Скоморохах у перші дні війни розповіли 30 січня 1997 року в газеті «Сокальщина» в статті «Правда і міф» місцеві краєзнавці Богдан Нечай та Іван Карпюк. Наведені в ній деталі з майже 100-відсотковою точністю співпадають з історією, почутою мною ще в 1971 році.
Замість пострілів – білий прапор
Ранок 22 червня палав над Бугом двома загравами. Одна від потужної артилерійської канонади, а інша – від сонця, що сходило і обіцяло спекотний день. Вибухи лунали на всіх прикордонних заставах, окрім 13-ї в Скоморохах. Фашисти тут не форсували Буг, як, наприклад, на сусідній 12-й в Жджарах (Заставне), на території якої розташовувався залізничний міст. Вже в 4-ій годині її начальник Лук’янов повідомив у комендатуру: «Зараз німці переправляються через Буг… Снаряд потрапив у мою квартиру». В Сокалі німці без втрат переправилися через Буг, захопивши два дерев’яні мости, Колони їхніх танків вже без перешкод рухалася на схід в напрямку села Тартаків.
Шлях німецького наступу лежав дещо збоку від захованої в зелені садів 13-ї застави, тож її бійці з 22 червня по 1 липня (дев’ять днів!) лише спостерігали, як через Скоморохи на схід, в сторону сусіднього села Стенятина, просувалися колони гітлерівських військ, сподіваючись, вочевидь, на своє визволення Червоною Армією. Зауважу, частина бійців застави в ніч на 22 червня заступила на охорону кордону, а ще одна група була відправлена на підсилення 12-ї застави в село Жджари, що на Волині.
Перший постріл прикордонники, які залишилися на заставі, зробили лише 1 липня по німецькому мотоциклісту, який збився із дороги. Його труп лежав біля городу Степана Бецелюка. І коли Степан Бецелюк хотів поховати німецького вояка, прикордонники вбили і його. Лише після цього хтось повідомив комендатуру в Сокалі, що в Скоморохах вбили німецького солдата. На місце події виїхала група у складі кількох військових і офіцера. Спочатку німці думали, що вбивство – справа рук місцевих жителів. Про присутність в селі прикордонників вони ще не знали. Аж коли гітлерівський офіцер зауважив, що опір даремний, адже німецькі війська вже під Києвом, присутній при розмові мешканець Скоморох Сергій Панюта зауважив: «Як ви можете бути під Києвом, коли тут, на заставі, є військові».
Тоді німецький офіцер наказав ще одному мешканцю Скоморох Матвієві Скочку взяти в руки білий прапор і йти разом з ним у якості парламентера на заставу. Проте перемовини не відбулися. Прикордонники розстріляли обох: і німецького офіцера, і селянина Матвія Скочка. Оце, власне, були і всі «бойові» дії «героїчної» 13-ї застави.
Тим часом в оповіданні І. Гілевича «Жестокая граница» в книзі «Граница не знает покоя» (книжково-журнальне видавництво, Львів 1958), в поданій автором щоденній хронології подій читаємо: «День перший — 22 червня.
Перша атака гітлерівців. Прикордонники Герасімов, Галченков, Конкін і Пєсков з ручних та станкових кулеметів, а стрільці із гвинтівок поливають атакуючих свинцем. Біля двох сотень фашистських солдат лягають трупами на лузі біля Бугу (переклад з російської)». І такі бої, якщо вірити автору, тривали біля застави майже щодня впродовж двох тижнів. Більше того, на шостий день, до руїн застави, як перед тим і мотоцикліст, випадково під’їхала машина з німецьким генералом (!). Мужні прикордонники і його вбивають, затягують тіло і обшукують. Ось такими «героїчними» вчинками були наповнені усі дні оборони застави.
А як все було насправді?!
Після розстрілу парламентарів — німецького офіцера і селянина Матвія Скочка, гітлерівці встановили дві 120-міліметрові гармати: одну в сусідньому селі Ільковичі на подвір’ї Григорія Гурського, а іншу – в Скоморохах на садибі Василя Бецецюка. Після кількох годин обстрілу снарядами був зруйнований другий поверх застави і прикордонники викидають білий прапор. На подвір’я з підвалів вийшли жінки і діти командирів: Анфіса Лопатіна з двома синами, мати Олексія Лопатіна, Євдокія Гласова (дружина політрука) і Євдокія Погорєлова (дружина заступника начальника застави) з дітьми. Перевіривши ї жінок з дітьми, гітлерівці швидко відпускають їх. У селі Стенятин у хаті Богдана Педи їх накормили, дали відпочити. Наступного дня жінки з дітьми повернулися в Скоморохи. Деякий час вони жили в хаті Петра Баштика, потім, аж до приходу радянських військ, на польській колонії в хаті Володимира Слободюка. Увесь час сім’ями командирів опікувався священник Теодор Лопушинський.
А що ж самі прикордонники? Боячись розплати за вбивство німецького офіцера і мотоцикліста, а також двох місцевих жителів, вони продовжили переховуватися в підвалі. Тоді німці відновили обстріл. Лише коли було зруйновано і перший поверх, вони здалися. З підвалу вийшло 12 прикордонників на чолі з Олексієм Лопатіним і політруком Павлом Гласовим.
Як пригадують очевидці тих подій, вони були брудними і виснаженими. Того дня ж дня 15 полоненних прикордоників (кількох ще затримали в селі), відвезли в Сокаль. Як засвідчив житель Стенятина Григорій Шамборовський, він бачив як приблизно на п’ятий день війни 15 прикордонників, які переховувалися в житі, здалися німцям у полон на дорозі між Стенятином і Свитязевим. Цю інформацію підтвердили також жителі Стенятина Степан Шліхта і Михайло Саганський.
Як писали автори дослідження Богдан Нечай та Іван Карп’юк, вони мають відомості про здачу в полон щонайменше 32 прикордонників і командирів 13-ї застави. Щодо інших прикордонників, які 22 червня перебували в наряді, писали вони, то одні з них могли загинути під час першого обстрілу, інші здавалися малими групами, як це зробили Ю. Галченков та Г. Герасимов біля села Равщина, або відступити на схід і з’єднатися з частинами Червоної Армії.
Автори також повідомляли, що мають відомості про чотирьох прикордонників, які залишилися живими. Іван Котов та Дмитро Максяков після війни проживали в Москві, Юхим Галченков – у Ленінграді, Іван Нікітін – на Волині. До речі, пораненого Івана Нікітіна, який був комсоргом застави, місцеві жителі доправили в лікарню Сокаля. Українські лікарі вилікували його, а потім порадили, допоки гітлерівці не розвідали хто він, пробиратися на Волинь. Там Нікітін одружився і прожив до самої смерті.
Із спогадів старожилів Скоморох стає зрозуміло, як воювали 52 прикордонники-лопатинці, імена яких викарбувані на могильних плитах, що лежать на території колишньої 13-ї застави в Скоморохах. Але немає тих, хто бачив би трупи начальника застави Олексія Лопатіна, політрука Павла Гласова, інших прикордонників після останнього обстрілу 2 липня 1941 року. Німці не розстрілювали їх, бо вони здалися без бою і опору. Тож змальована Володимиром Бєляєвим картинка ексгумації тіл з братської могили в його повісті «Граница в огне», нічого іншого, як красива легенда.
Житель Скоморох Михайло Баран, який до війни працював листоношею, розповів, що жінки командирів 13-ї застави Анфіса Лопатіна, Євгенія Гласова і Євгенія Погорєлова у жовтні 1941 року попросили його батька Григорія Барана і сусіда Івана Онищука розшукати на заставі трупи чоловіків. Він також пригадав, що після захоплення застави 2 липня, німці поховали в улоговині, недалеко від руїн застави, вбитого прикордонниками офіцера-парламентаря і солдата-мотоцикліста. Згодом дружина офіцера забрала останки свого чоловіка в Німеччину. Труп солдата залишився. Жінки командирів відкопали останки чоловіка саме на тому місці, де були похоронені німецькі вояки. Тож цілком ймовірно, що під плитою на меморіалі лежать рештки не Героя Радянського Союзу Олексія Лопатіна, а невідомого німецького воїна-мотоцикліста. Саме над його могилою приймали присягу молоді прикордонники, салютували червоногалстучні піонери…
Тепер зрозуміло, чому в квітні 1971 року моя пропозиція провести розкопки і перезахоронити тіла загиблих захисників 13-ї застави, викликав такий гнів у комітеті державної безпеки (КДБ). Згодом були відхилені й пропозиції молоді села Скоморохи про проведення подібних пошуків. А все тому, що подібних захоронень на території застави ніколи не існувало. А той, хто встановив би істину, підірвав би міф про «героїчну» оборону застави.
Завдяки дослідженням Богдана Нечая та Івана Карп’юка, які спираються на свідчення очевидців подій червня-липня 1941 року, тепер достеменно відомо, що начальник застави Олексій Лопатін і політрук Павло Гласов разом з прикордонниками без бою здалися ворогам 2 липня 1941 року. А розповідь Володимира Бєляєва та інших авторів «о крепости над Бугом» не що інше, як красивий міф про неіснуючий подвиг 13-ї застави.
Читати також: У Дніпрі розвінчали російські міфи про історію Січеславщини: ключові висновки експертів
